Останні орли - Михайло Петрович Старицький

рушили, обережно намацуючи дорогу понад яром, у той бiк, звiдки долiтали глухi удари; незабаром уже й Прiся не сумнiвалася, що це були звуки вiд ударiв молота по ковадлу. Хоча вони лунали водночас, та можна було розiбрати, що гупало вiдразу кiлька молотiв. Скоро перед подорожнiми здалеку, в глибинi яру блимнув маленький вогник, червонуватий i тремтливий, немов зiрочка. Цi ознаки людського житла викликали в обох страшенну радiсть.

— Вогонь, вогонь! Братику, люди! — радiсно вигукнула Прiся. Але Петро притримав її за руку.

— Тс… — прошепотiв вiн. — Вогонь то вогонь, та бiля вогню, напевно, й люди… тiльки якi? В лiсi, та ще вдвох, не можна пiдходити так довiрливо, а то, бува, вскочиш у халепу. Прив’яжемо тут коней, а самi спершу пiдповземо i роздивимося, хто це й що.

Парубок прив’язав коней, потiм лiг на траву й звелiв Прiсi повзти слiдом за ним, намагаючись робити якомога менше шуму. Чим далi вони просувалися, тим легше ставало повзти, бо вогонь освiтлював найближчi до яру дiлянки лiсу.

— Стiй! — мовив нарештi Петро. — Тепер поповземо до урвища.

Безшумно, звиваючись по вологiй лiсовiй травi, Петро й Прiся гадюками пiдповзли до самого краю урвища i, сховавшись за великим кущем, глянули вниз.

Глибокий яр тут ширшав i утворював улоговину; дерева на днi її були вирубанi, й на вiльному мiсцi розмiстилося десять величезних кузень. Купи вугiлля яскраво палали, освiтлюючи всю улоговину й сусiднi дiлянки лiсу. Бiля кожної кузнi метушилося по кiлька голих до пояса людей. Однi велетенськими мiхами роздмухували вогонь, другi пiдносили до палаючих горн лемешi, коси й залiзнi штаби, третi працювали бiля ковадл, четвертi виносили вже готовi ножi й наконечники для списiв i складали їх у купи. Цi купи блискучої, щойно викуваної зброї тяг-лися вздовж усiєї улоговини. Здавалося, їх могло б вистачити на величезне вiйсько.

Молоти не замовкали, лише iнколи чулись уривчастi слова ковалiв. Недалеко вiд кузень хропло, розлiгшись на землi, кiлька таких самих напiвголих велетнiв.

Затамувавши подих, Петро й Прiся мовчки спостерiгали протягом кiлькох хвилин цю сцену. Несподiване видовище вразило їх.

Для кого готували стiльки зброї, нашi подорожнi зрозумiли вiдразу; але їм нiколи ще не спадало на думку, що справа повстання зайшла так далеко, що таємнi люди, якi верховодять усiм цим, володiють такими силами, що скрiзь, по всiх ярах, по всiх пущах, йде гарячкова робота, мета якої — визволення вiтчизни. А вони ще й досi стоять осторонь вiд боротьби…

— Це все вiн, Залiзняк, сокiл, гетьман, — шептала Прiся, мiцно притискуючи руки до серця, що несамовито калатало, i образ Залiзняка виростав перед нею, повитий якоюсь магiчною, надприродною силою.

Аж раптом сильний стусан в одну мить розвiяв усi Прiсинi мрiї; дiвчина мало не скотилася в яр i мимохiть голосно скрикнула.

— Га, пiдлi тварюки! — пролунав над нею чийсь хрипкий, грубий голос. — Думали пiдглянути й виказати нас, та не вдалося! Запорожцiв не так-то легко обдурити!

Прiся з жахом озирнулася i побачила, що її тримає за комiр велетенський на зрiст запорожець; такий же велетень держав i Петра.

— На бога, панове, що це вам спало на думку? — заговорив Петро. — Та ми ж свої!

— Свої! — вигукнув iз злобним смiхом запорожець. — На черевi, як гадюки, пiдповзаєте та пiдглядаєте з-за кущiв, що робиться внизу?

— Хотiли дiзнатися, хто зiбрався вночi, що роблять… Страшно ж так iти, а як побачили, що кують, то й задивилися.

— Задивилися? Цiкаво стало? Ну, йдiть же, йдiть та познайомтесь ближче з нашим молотом i ковадлом.

При цих словах очi запорожця так страшно блиснули, що в Прiсi вiд жаху пiдломилися ноги.

— Змилуйтесь… за що ж нас карати? — закричала вона, падаючи на колiна перед козаком i з благанням простягаючи до нього руки. — Ми свої… свої… присягаюся пречистою, спитайте кого хочете… З Малої Лисянки, лисянського титаря дiти.

— Хоч би й самого протопопа! Ви побачили те, чого не можна було бачити нiкому, жоднiй душi в свiтi, — а тому вам бiльше не жити!

Прiся затулила обличчя руками й ревно заридала… Петро похнюпився, але жоден м’яз на його обличчi не здригнувся.

— Якщо треба карати, то мене карайте, — сказав вiн похмуро, — а дiвчину простiть, вiдпустiть її додому, я її завiв до лiсу.

— Дiвчину? Нi, дiвчина гiрше, нiж три хлопцi: знаємо ми бабськi язики!.. Та що тут з вами теревенi правити, тягни їх, брате, до отамана!

Запорожець пiдняв ридаючу Прiсю i, перекинувши її собi через плече, пiшов попереду, а його товариш зв’язав Петровi руки й попростував iз своїм полоненим слiдом за ними…

XIV

До палацу київського генерал-губернатора Федора Матвiйовича Воєйкова раз у раз пiд’їжджали важкi ридвани, запряженi цугом, новомоднi берлiнськi коляски та рiзнi каруци. З екiпажiв, пiдтримуванi слугами, виходили вельможнi гостi. Перед очима простого люду, що стояв на протилежному боцi вулицi, мелькали напудренi перуки, оксамитовi французькi каптани, пошитi в обтяжку, на прусський кшталт мундири, стрiчки, зiрки, позолоченi шаблi, жiночi високi зачiски, штофовi сукнi з низько вирiзаними лiфами й червонi черевички на дуже високих каблуках.

Серед цих строїв, пошитих за останньою французькою модою, вряди-годи з’являлися козацькi жупани, високi кораблики, оздобленi коштовним камiнням, дорогi байбараки й спенсери, а також старопольськi кунтушi.

Iз зовнiшнього вигляду гостей можна було судити, що у генерал-губернатора збиралося найрiзноманiтнiше товариство. Та, власне, так воно й було. За останньою угодою, Київ опинився поблизу польського кордону, й через те в ньому постiйно стикалися три елементи: великоруський, малоруський i польський. Посаду київського генерал-губернатора могла займати лише надзвичайно спритна, хитра й промiтна людина, яка не прогавила б своєчасно повiдомити кому слiд про те, що затiвають ляхи, як дивиться на ту чи iншу справу малоросiйська старшина, що дiється на Запорожжi i тому подiбне.

У