Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Отже, будемо уповати на премудру пильнiсть монархинi й ждати нових часiв, вони не за горами! — багатозначно закiнчив Воєйков. — А поки у нас мир i спокiй панують, вiддамося утiхам.

Воєйков злегка обняв за стан кошового отамана й пiшов iз ним у внутрiшнi покої свого палацу. До них приєдналося ще кiлька вельмож i дехто з старшини малоросiйської.

Пройшовши анфiладою яскраво освiтлених залiв, повних гостей, Воєйков увiйшов у напiвкруглу вiтальню, що ховалася за оповитою зеленню аркою, вздовж стiн якої стояли м’якi канапи, i запросив своїх супутникiв сiсти.

Зав’язалася жвава розмова, яка, природно, пiсля двох-трьох фраз одразу ж перейшла на полiтичнi теми, що тривожили в той час уми: на польськi справи, союз з Пруссiєю, неприязнi стосунки Австрiї i Францiї i деякi ускладнення на пiвднi й сходi.

Тим часом на знак господаря загримiла музика, i грацiозним менуетом почалися танцi.

Калнишевський уважно прислухався до розмов i вставляв такi влучнi зауваження, що всяк дивувався, як добре вiн обiзнаний з полiтичним становищем усiх держав Європи.

Пари в залах сплiталися й розплiталися. Дами манiрно присiдали перед своїми кавалерами, злегка пiдiймаючи сукнi й показуючи вузькi черевички на дуже високих каблуках. Та ось, супроводжуваний лакеєм, до зали увiйшов високий молодий козак iз смаглявим обличчям i чорним як смола, коротко пiдстриженим пiд макiтру волоссям; обережно пробираючись помiж танцюючих пар, вiн попрямував у вiтальню, де сидiв генерал-губернатор iз своїми гiстьми.

Побачивши козака, який так несподiвано з’явився в залi i, судячи з вбрання, не був схожий на гостя, Воєйков насторожився. Малоросiйськi старшини також звернули на нього увагу.

— Хто це? — звернувся хтось до генерал-губернатора.

— Якийсь посланець! — вiдповiв Воєйков. — Треба.гадати, невiдкладна справа.

— Значко Трохим, сотник переяславський, брат отця Мельхiседека, — шепнув генеральний обозний Калнишевському, що сидiв поруч з ним.

Сотник тим часом увiйшов до вiтальнi, вклонився всiм гостям, а Воєйкову окремо, i, подавши йому грубий пакет, промовив дзвiнким молодим голосом:

— Вiд його милостi ясної в бозi преосвященного єпископа переяславського й бориспiльського.

Воєйков розiрвав пакет i почав читати листа; з перших же рядкiв на обличчi його з’явився вираз погано прихованого невдоволення.

— Насмiлюся запитати у вашого високопревосходительства, чи не приносить сiє послання поганих звiсток — наступу ворогiв, бунтiв, заворушень? — сиплим басом вимовив прибулий у Київ з полком генерала Кречетникова незграбний широкоплечий полковник з негарним вилицюватим обличчям, до якого страшенно не пасувала напудрена перука.

— О нi, — з дещо вимушеною посмiшкою вiдповiв Воєйков, складаючи листа й ховаючи його в кишеню свого камзола. — Преосвященний владика просить нас про внесення в губернськi книги копiй з грамот i привiлеїв королiв польських про воль-ностi благочестя, а також копiї з грамоти нинi царствуючого короля, якою грамоти попереднiх королiв конфiрмованi, та копiї з рескрипту її iмператорської величностi вiд його королiвської величностi про безперешкодне й цiлковите додержання всiх звичаїв i обрядiв православної греко-росiйської церкви, правобережному руському народовi виданого, а також копiї окремого мирного трактату, укладеного Росiєю з Короною польською про безборонне утримання церков православних синами православної схiдної церкви, щоб київська губернська канцелярiя всi копiї сих грамот в книги губернської канцелярiї вписала й видала урядовi виписки з них для посилки в указанi заднiпровськi мiсця. Полковник знизав плечима.

— I нащо се преосвященному владицi знадобилося, не розумiю… понеже оригiнал мирного трактату iснує i як росiйськi, так i польськi державнi чини знають про нього.

— Одначе, незважаючи на всi тi, височайшими государями виданi закони й пояснювальнi листи для неухильного виконання їх, — промовив прибулий з листом єпископа сотник, — розорителi миру, римляни й унiати, хоча й добре обiзнанi з привiлеями i трактатами, укладеними мiж державою Росiйською й Короною польською, чинячи наперекiр, нехтують i зневажають їх.

— Офiцiал митрополита унiатського Мокрицький iз своїм поплiчником роблять наїзди на православний люд, де тiльки кого спiймають — по-звiрячому б’ють, грабують та iнших мук завдають, переманюють усiх пiд унiю, як мирянам, так i священству та чесному чернецтву чинять нестерпнi образи, кривди, грабунки, смертельнi побої, впень знищити православний народ хочуть, — пролунали голоси малоросiйської старшини.

Тiльки генеральний обозний уперто мовчав i, важко вiдсапуючи, похмуро дивився на носки своїх чобiт.

— Але чим же сi виписки можуть послужити в захистi оного благочестивого народу й священства? — здивовано й неприязно знову спитав полковник. Воєйков розвiв руками:

— Я бачу в сьому прощеннi якiсь новi кон’юнктури. Вiдаю, — його преосвященство пише менi, — що в iгумена Мельхiседека є справжнi грамоти; в такому разi, нащо йому копiї з них знадобилися i чому сiє має бути зроблене не в Коронi польськiй, а в нашiй київськiй губернськiй канцелярiї?

— Превелебний iгумен не раз подававшi грамоти в мiстах польських, але його превелебностi всюди рекузували вписати Їх у книги мiськi, — зауважив кошовий отаман, — а понеже вони суть єдина надiя в оборонi вiд насильства i лише сими грамотами можна гвалтiвникiв у свавiльних вчинках, якими порушується спокiй їхньої вiтчизни, викрити, то й просить отець iгумен вписати цi грамоти в книги мiськi й видати з них виписки, бо справжнi грамоти й привiлеї остерiгається показувати, щоб ляхи їх не вiдiбрали й не знищили зовсiм.

— Так, так, — схиляючи набiк голову, задумливо мовив Воєйков i потiм швидко додав: — Ач, молодець ти, пане кошовий: хоч i далi сидиш, нiж я, а всi справи, як свої п’ять пальцiв, знаєш…

— Що тут дивного, вельможний пане, ординанси iмператорськi вказують менi паче всього стежити, аби запорожцi в справи польськi не втручалися i в гайдамацтвi участi не брали… отож i належиться менi про все, що в областях дiється, знати, — спокiйно вiдповiв кошовий.

По обличчю Воєйкова майнула ледь помiтна усмiшка.

«Ох i хитрий же ти, старий хохол, — мовив вiн про себе, — але й нас обдурити не так-то легко; ми теж бували в бувальцях!»