Останні орли - Михайло Петрович Старицький

— Далебi, тут страшенно душно, — погодилась дiвчина.

Полковник ще раз дзенькнув острогами, вклонився, подав Даринi руку i, випнувши груди, рушив з своєю дамою через залу до розчинених дверей, якi провадили в сад.

Величезний сад генерал-губернатора, розбитий в дикому гаю, що вкривав усi гори, якi тяглися понад правим берегом Днiпра, освiтлювався рiзноколiрними лiхтариками. А втiм, освiтлена була лише незначна частина саду, решта ж, що збiгала до берега Днiпра, тонула в глибокiй тiнi; де-не-де стояли лави, на яких тепер вiдпочивали стомленi танцями пари. По освiтлених дорiжках i на верандi палацу походжали молодi офiцери, голосно смiючись i розмовляючи про свої справи. У саду було прохолодно; нiжними хвилями розливалися в повiтрi пахощi квiтiв; звуки музики, пом’якшенi вiдстанню, здавалося, пливли, танучи пiд зеленим склепiнням лип.

Дарина пiдвела очi на всiяне зорями небо.

— Ой хороше! — вирвалося в неї з грудей глибоке зiтхання.

— Пречудової — голосно вiддихуючись, мовив полковник. — Панна не танцює, та й я у мистецтвi цьому не майстер. Он вони, шаркуни, жевжики, — кивнув вiн у бiк молодих офiцерiв, — а пусти їх у дiло — нiкудишнi! Гвардiйцi, — шематони, петиметри, для парадiв, а в дiлi армiя їх усiх на своїх плечах виносить!

Полковник заговорив про перевагу пiхоти перед усiма росiйськими вiйськами, про її заслуги, про те, що гвардiї несправедливо вiддають бiльшу шану.

Дарина майже не слухала, про що говорила їй ця чужа людина; дiвчину мучила iнша думка: навiщо вiн розмовляє з нею, навiщо батько рекомендував його з такою радiсною усмiшкою, навiщо вiн привiв її сюди? А що, коли вони вже вирiшили цю справу? Що тодi?

Полковник помiтив нарештi, що Дарина слухає його дуже неуважно.

— А втiм, у прекрасних малоросiянок вiйська росiйськi, здається, не в авантажi?

— Чому? — здивувалася Дарина. — Якщо вони не чинять нам зла…

— Зла? Боронь боже! Ми лише встановлюємо скрiзь спокiй i порядок, припиняємо крамолу, бунти, сваволю…

— А в Польщi ви встановите мир i спокiй?

— За одним лише словом наймилостивiшої царицi.

— А чи узнає вона про те, що коїться в Польщi, чи вiзьме близько до серця цю справу?

— Кгм… Справа ця в нас на першому планi, й цариця пильно стежить за всiм, що вiдбувається в Польщi.

— То, виходить, ви тут пробудете…

— Аж поки не встановимо спокою…

— О, слава богу!

— А панна цiкавиться справами полiтичної ваги? Я гадав досi, що це жiночому нiжному серцю не властиве, а може, панна боїться вторгнення ляхiв? То це, зважаючи на присутнiсть армiї росiйської, даремно…

— Нi, мене тривожить доля рiдного народу.

— Кгм! — полковник голосно крекнув, скоса поглянув на Дарину, але вiв далi, намагаючись надати своєму хрипкому басу по можливостi бiльшої лагiдностi. — Похвально. Схильнiсть до добра прикрашає жiноче серце… Кгм… Про добросердiсть вашу говорять усi довкола, i я бачу, що це щира правда.

Дарина мовчала.

— Кгм… — провадив полковник, — шановний батечко ваш зробив менi приємне й люб’язне запрошення вiдвiдати його; я отвiтствував, що вельми радий заїхати й вiддати йому агенцiю та що ця вiзитацiя моя залежатиме вiд одної чорнобрової чарiвницi, а саме — чи перебуває моя особа у неї в авантажi? Бо не хотiлося б менi вiдступати з чималою конфузiєю…

Дiвчина трохи поблiдла, але вiдповiла спокiйно: .Ми, пане полковнику, радi кожному гостевi, хто б вiн не був, але вам здасться нудно в нас: простий наш козацький звичай не пасує полковниковi росiйської армiї.

Полковник крекнув:

— Кгм… Звичайно. Але зауважу, що шановний батечко ваш рангом дорiвнює генерал-бригадировi; а через те, що й наймилостивiша цариця наша прагне урiвняти, оскiльки це дозволяють полiтичнi резони, вiйська малоросiйськi з росiйськими, то й нам перед вами чванитися не випадає. Та я й сам не шематон гвардiйський, не шаркун, не петиметр, а чесний i доброзвичайний солдат… Кгм… I хоча дурощами любовними не займаюся, одначе як справжнiй християнин не супроти мар’яжу; звичайно, жiнку шукав би не модницю й манiрницю, а просту, покiрливу й хазяйновиту… А тому прошу вас сказати менi… кгм… просто, без фасонiв…

Дарина похолола, та полковник не закiнчив своєї мови, бо в цю мить їх наздогнав захеканий молоденький офiцер i доповiв, що генерал Кречетников просить полковника до себе.

Полковник звiв плечi, дзенькнув острогами i, вклонившись паннi, промовив:

— Пробачте, обов’язок служби…

— Може, я продовжу з вами, панно, цей приємний променад? — послужливо запропонував молодий офiцер. Але Дарина вiдмовилась.

— Нi, дякую, щось голова наморочиться… Я сяду тут i вiдпочину…

— Поспiшатиму, наскiльки дозволить обов’язок моєї служби, — полковник ще раз трусонув еполетами i, випинаючи груди, поспiшив за молодим офiцером до яскраво освiтленого палацу.

Як тiльки вони зникли, Дарина встала з лави й пiшла в глибину саду. їй було страшно навiть подумати про зустрiч iще з ким-небудь. Туга й розпач стискали дiвчинi груди. Увесь цей бал, усi цi пишно вирядженi гостi, розмови… такi далекi їй, такi байдужi!.. I цей полковник. Господи! Невже ж вiн говорив серйозно? О, безумовно! Адже такий служака не марнуватиме часу на пустопорожнi розмови… Очевидно, вiн уже розмовляв з її батьком, i той, звичайно, зрадiв нагодi видати доньку замiж за полковника росiйської армiї. «Ох, батьку! — Дарина до болю заломила руки й ще швидше пiшла алеєю саду, яка закiнчувалась урвищем, що збiгало до самого Днiпра. — Там тиранять, катують рiдний народ, братiв по кровi й по вiрi, приневолюють усiх до унiї, чинять звiрства, яких i свiт не бачив, а йому байдуже! Замiсть того, щоб тут шукати ради, просити допомоги, вiн боїться, аби його не запiдозрили в спiвчуттi до бунтiвних хлопiв; клопочеться про