Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Значить, помер... Подох... Якби жив — музика була б інша...

— А может, ещьо виживєт?

— Да что же ето делается? Отец радной! Да на кого же ти нас покідаешь? Горе-то какое, горе! Как жить теперь?

Васілій Пузіков був не самотній у щирому розпачі. Були такі, що ридали, розмазуючи вірнопіддані сльози по всохлих, запалих, як у мучеників фашистського Освенцима, щоках.

— Как жіть без тебя? — ридав, озираючись на реакцію інших, відомий стукач Башликов. — Пропалі ми, совсем пропалі...

— Та облиште ви! — плюнув у бік кількох справді убитих горем Петро. — Теж мені, біда! Забрав сатана душу нечистого, то нехай міцніше тримає!

— Петре, не так голосно, — смикнув його за рукав Мірус. — Забагато зайвих вух.

— Та начхати мені на їхні вуха! Сталося... Нарешті сталося, Борисе! От побачиш, щось зміниться!

— Зміниться! Звичайно, не може не змінитися!

Такого душевного піднесення, спалаху надії не давала досі жодна звістка. Після смерті тирана мусить, неодмінно мусить щось змінитися! Переглянуть справи, випустять!

Воля... Воля!

Здавалося, що все зміниться просто завтра. Навіть конвой, офіцери виглядали розгубленими, не знали, що робити, як поводитися.

Три дні жалоби. Стурбовані обличчя наглядачів, заплакані — жінок. Ба, навіть чоловіки проливали хто щиро, хто про людське око скупу чоловічу сльозу.

Десь там, у Москві, натовпи сунули, щоб побачити востаннє «вождя і учителя». Десь там, у Москві, вночі потай вивозили трупи задушених і затоптаних, змивали кров з асфальту. Він і після смерті продовжував душити. Не тільки в Москві — по всіх островах архіпелагу ГУЛАГ.

Головного ката не стало. Але несхибно котилися коліщатка і зубчики досконало відпрацьованої і заведеної на повні оберти ключа людожерської машини.

І все лишалося по-старому.

Після першої хвилі розгубленості знову зміцнів голос конвоїрів — «Вихаді без паслєднєво!», «Шаг влево, шаг вправо — побег!». Знову позакручували гайки, знову міцно закрили кришку казана, що накипів ненавистю й обуренням.

І вибухнуло!

В Казахстані, Тайшеті, Норильську.

У липні відмовилася виходити на роботу 29-та шахта. Вигнали коменданта, наглядачів. Обрали власних керівників — страйковий комітет. Звільнили з БУРу затриманих свавіллям начальства, натомість заповнили камери сексотами та стукачами.

«Бихадітє на работу! Ленінграду, колибелі революціі, нужен уголь Воркути!»

— То самі його й видобувайте, якщо нужен! — спльовували спересердя хлопці, яким увірвався нарешті легендарний український терпець.

— Адміністрація готова вислушать ваші требованія! — віщала радіоустановка.

— А ми не готові з вами балакати! Годі, наслухалися! Хай приїздить комісія ЦК, говорити будемо лише з Москвою!

Бірус непокори множився, захоплював усе нові й нові шахти — зупинилася 7-ма, ба, навіть «Перша Капітальна» припинила роботу! З 69 об’єктів майже 50 припинили видобуток. Генерал Дерев’янко втратив сон і апетит, метався від однієї збунтованої шахти до іншої — просив, умовляв, закликав, погрожував, але «ні просьби, ні грозьби» не діяли. В’язні уже вдихнули повітря бунту, страйку, непокори.

Щоб утихомирити страйкарів, табірне начальство пішло на зміни режиму — знімали ґрати з вікон, не зачиняли на ніч ба-

раків, дозволили познімати номери! Кожен міг написати заяву на перегляд своєї справи. І були наївні, котрі писали.

Та Провід «ОУН — Північ» не задовольняли ці дрібні поступки. Провід висунув політичні гасла, і таборові майори та полковники не могли цьому зарадити. «Звільнення неросійських теренів від окупації, припинення арештів та масових убивств на цих землях» — ось чого вимагали українські та неукраїнські націоналісти у таборах Воркути!

А підприємства Ленінграда залишилися без вугілля, металургійному заводу в Рибінську загрожувала зупинка!

Полум’я непокори охоплювало одну зону за іншою. Прохідники відмовлялися спускатися у шахту. «Не дамо вугілля до амністії!», «Свободу ув’язненим!» — писали вугіллям на стінах бараків. Жіночий лагпункт висунув гасло «Свободу народам і людині!». Каторжани вимагали й зовсім неможливого — «Геть тюрми і табори!», «Вимагаємо поваги до прав людини!».

— Шкода, немає з нами Михайла Сороки! — зітхав, повільно виводячи неслухняною після перелому правою рукою рядки листівок Андрій. — От він би очолив наше повстання!

— Ну, ти й сказав, Андрію, — шкода! — покепкував з молодшого друга Петро. — Слава Богу, що немає, добре, що відпустили, хоч ковточок справжньої свободи вдихне!

Звідки ж було Петрові Кекішу знати, що «ковток свободи» був коротким та гірким — Михайла Сороку знову заарештовано. Саме його руку впізнають у підготовці повстання, хто ж інший, як не оті ненависні бандерівці могли підняти таку бурю у місці, спеціально створеному для упокорення!

— Ти пиши, Андрію, пиши.

Андрій виводив рядки віршів табірних поетів — Василя Курила, Ярослава Дорошенка. Поетичне слово влучало гостріше і било дошкульніше.

— Як ти гадаєш, Петре, комісія приїде?

— А що їм робити? Звісно, приїдуть. Генерала якогось пришлють. Обіцятимуть золоті гори, щоб тільки спустилися в забій, щоб тільки дали вугілля. А потім заллють повстання нашою ж кров’ю! — не фарбував нарожево мрії реаліст і практик ІКекіш. — їм не уперше — на Норильськ літаки кинули, не пошкодували. Розстріляли їхню волю.

— То що, марні наші надії? — відклав олівця Андрій.

— За справжню волю завжди платять кров’ю. І ми заплатимо, — спокійно відповів Петро. — Рано чи пізно впаде ота остання крапля, я вірю. Хай навіть і моєї власної, я готовий.

— А я хотів би ще пожити! — підвівся на весь зріст Андрій, такий юний і прекрасний у своєму пориві. — Пожити на волі! Щоб сини у нас із Катрусею народилися! Щоб побачити колись хоч шматочок отієї справжньої, нашої України!

— І я хотів би... А буде так, як судилося.

—