Останні орли - Михайло Петрович Старицький

З душевним хвилюванням пiд’їхав Петро до батькiвської хати… Та в дворi усе було гаразд, тiльки теж безлюдно. Собаки, що мирно дрiмали на осоннi, голосно загавкали й кинулися до вершникiв, але, побачивши Петра, заспокоїлись i з радiсним скавучанням застрибали навколо молодого господаря, намагаючись лизнути йому руку.

Петро скочив з коня й пiшов був вiдчиняти ворота, коли почув ззаду дзвiнкий дiвочий голос:

— Петре, ти?!

Парубок обернувся i побачив Прiсю, яка поспiшала йому назустрiч.

— Я, я, голубко! — вiдповiв вiн, нiжно обiймаючи сестру.

— Господи! Ми вже думали, що тебе й живого немає! Ой Петре! Голубчику, як страшно! Що робиться навколо… Хвалити бога, хоч ти вернувся!

Дiвчина витерла рукавом сльози, що виступили на очах, i ще раз мiцно поцiлувала Петра, не випускаючи його руки з своєї, та, помiтивши незнайомого вершника за ворiтьми, знiяковiла й вiдiйшла од брата.

— Це мiй товариш, — мовив Петро, кивнувши головою в бiк диякона. — А де ж панотець, де батько? Де всi?

— У церквi… сьогоднi недiля… та й батюшка хотiв сказати всiм останнє слово.

— У церквi! Ох ти господи, а ми за цими клопотами й недiлю святу забули! — обiзвалися разом диякон i Петро.

— Ну, — додав диякон, звертаючись до парубка, — ти попорай мого коня, а я не буду баритися, пiду просто на цвинтар!

Диякон скочив з коня, передав повiд Петровi, а сам пiшов до церкви. Парубок узяв коней, завiв у двiр i хотiв уже розсiдлати їх, але Прiся притримала його за руку.

— Зачекай… нехай охолонуть… Скажи менi, чи дiзнався ти що-нeбyдь про Сару?

— Нiчого!

— Але де ж вона, що з нею?..

— Я знаю стiльки ж, скiльки й ти!

— Але ж ти їздив розвiдати, вистежити!

— I розвiдав тiльки те, що вони приїхали до Турової, а куди подiлися потiм — не знаю. Там уже дорога розходиться: одна йде бозна-куди, на пiвдень, а друга напрямки повертає назад до Великої Лисянки. Я й поспiшав оце сюди як тiльки мiг — хочу податися до замку, чи не повернувся жид до мiстечка кружним шляхом?..

— Нi, — тихо мовила Прiся й сумно похнюпилась, — їх там немає, нашi дiзнавалися вже не раз…

— Немає? — скрикнув Петро i в розпачi схопився за голову. — Куди ж вiн подiвся?.. Де її тепер шукати? Куди податися?

«Загинула… загинула!..»

Парубок сiв на колоду, що лежала посеред двору, i затулив обличчя руками. Прiся сiла поруч з ним; у глибоких, печальних очах дiвчини бринiли сльози; вона мовчки тримала братову руку, не знаючи, як утiшити його.

Кiлька хвилин вони сидiли нерухомо, пригнiченi страшним горем; нарештi Петро пiдвiв голову й заговорив знову, глухо, уривчасто, немов розмiрковуючи сам iз собою:

— Шукай тепер! Дорога йде на пiвдень… Хiба мало мiст обабiч неї?.. Щоб обшукати всi, не вистачить i життя… Та, мабуть, Гершко бачився з Кшемуським i розповiв йому про все, через те пани й вирiшили насамперед обрушити свою кару на Лисянку… Бачився… Але де ж вiн подiвся потiм?.. Де?..

— Ох, нiхто не знає, братику! — Прiся глибоко зiтхнула й знов витерла рукавом очi.

— Чи не можна розпитатися в челядi?

— Пани як поїхали в Умань, то й досi не поверталися. Петро жваво обернувся до неї.

— Ще не поверталися? Ще в Уманi? То, виходить, вiн там!..

— Братику! — радiсно скрикнула Прiся. — Не може бути!..

— Нi, справдi, — вiв далi Петро, — нiхто iнший не мiг би повiдомити їм про те, що затiвалося в нашому селi… i дорога… так, є коротша дорога, але можна проїхати в Умань i через Турову, а жид, певно, вибрав кружний шлях, щоб збити нас з пантелику… Так, так!.. Вiн чкурнув на Умань слiдом за панами й залишився там, побоюючись повертатися без них назад.

— То ти розшукаєш його?! Ти врятуєш Сару?

— Врятую! Якщо це тiльки в людських силах, то я врятую її! Сьогоднi ж ми, не гаючи й хвилини, вирушимо з тобою у Мотронинський монастир, а звiдти я подамся з товаришами в Умань.

— Зi мною в монастир? — здивувалася Прiся. — Навiщо?

— Так, з тобою! — квапливо заговорив Петро. — Пани вирiшили тяжко покарати Лисянку; на жiнок чекає безчестя, а найстрашнiша доля спiткає тебе, Прiсю, бо ти найгарнiша! Тому-то ми й вирiшили сховати тебе в монастирi…

— Нi, Петре, нi! Тата я не покину: якщо всiм нам судилася страшна кара, я теж хочу прийняти її, — стримано, але твердо вiдповiла дiвчина.

— Прiсю, не переч! Так вирiшив полковник Залiзняк, i ми погодилися з ним!

— Полковник Залiзняк?! — радiсно вигукнула дiвчина.

— Так, Залiзняк… За ним тепер iде вся Україна, йому пiдкоряється кожен, не тiльки ти: усi жiнки покинуть село i сховаються в Мотронинському лiсi, але тебе вiн просив привезти негайно.

— Мене?!

— Так, тебе…

— Навiщо ж? Чому… мене?

— Тому, що вiн побоюється, аби тебе не схопили ляхи… Не бiйся, Залiзняк там усе влаштує; вiн i сам тепер у Мотронинському монастирi. Ну, ти ж збирай собi, що потрiбно, а я пiду на цвинтар. Пам’ятай, чим швидше ми виїдемо звiдси, тим швидше вирвемо Сару з Гершкових пазурiв!

Петро ступив через перелаз i швидкою ходою подався до церкви. Прiся залишилась на мiсцi. Кiлька хвилин дiвчина сидiла мовчки, поринувши в задуму; погляд її нiби потонув у залитiй сонцем далинi, вона не чула й не бачила нiчого.

— За ним тепер