Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Юзеф Казимирович, разрешите... — несміливо постукала у двері ординаторської, яка на ніч перетворювалася на спальню лікаря, Анна Сергіївна. — Я хочу вам что-то показать...

— Ну, і що це? — скептично оглянув білу плісняву лікар. — Запах просто гидотний...

— Это потому, что бульон я сварила из... из крысы... Пахнет, знаете ли, не ахти. Но это — культура пенициллиум крустозум!

— Ну, і що б я мав зробити із цим, на вашу думку, прошу пані? Хіба це можна ввести під шкіру чи у вену? Це чудово, але яка користь?

— Из бульона и вправду никакой пользы. Но я приготовлю раствор, в стерильных условиях. И его можно будет ввести в плевральную полость во время следующей пункции. Так опробовал свой препарат сам Флеминг, введя такой же раствор в спинно-мозговой канал при менингите. И больной, безнадёжный, совершенно безнадёжный! — выздоровел!

— Але де гарантія, що там немає інших мікробів? Власне, що я... Зовсім отупів після цих допитів... Які мікроби у розчині антибіотика? Готуйте, готуйте свій розчин! Іншої надії однаково немає.

«Петре, друже мій... »

Петро укотре перечитував рядки, виведені дорогою рукою. Листування з Дусею стало дорогим скарбом, чи не єдиним світлим променем у царстві суцільної каторжної муки. Чи думав він, торуючи повстанські стежки, що сильний, морально та фізично загартований, готовий до всіляких труднощів молодий чоловік може перетворитися за кілька років на виснажене, хворе, кволе створіння, яке ледь перебирає ногами! Як легко долали ці ноги кілометри повстанських рейдів! Як легко витримували плечі вагу радіостанції! Як легко дихалося і свіжим лісовим повітрям, і загуслим людськими випарами духом криївок! Легко. Бо то було своє, на своїй землі. Бо знав, що робить і навіщо.

Каторга ламала.

Виснажувала.

Забирала силу. Життя.

Минула щойно половина, а половини Петра Кекіша, міцного, мов молодий дуб, не стало. Дивився на свої руки — і не вірив, що вони його власні. Дивився на обличчя — і бачив череп, обтягнутий пожовклою шкірою. Невже це він? Хіба стане його на другу половину терміну?

Єдина надія на майбутнє — Дусині листи. Єдина підтримка — друзі. Невгамовний, живий і веселий, хай би там що, Борис Мірус. Він міг перетворити підневільне існування, виснажливу рабську працю на виставу. Грав роль в’язня. Майстерно, талановито грав. Але всередині залишався собою. Це був теж шлях спротиву — удавати, але залишатися собою.

— Ти бач, вони хочуть, щоб я був покірним, щоб носив номер і відгукувався на нього, як собака на кличку? Та залюбки! — жартував Мірус. — Добрий актор повинен зіграти кого завгодно, навіть собаку! Навіть... дерево! Так нас вчили у студії. Роль в’язня нічим не гірша за інші. Костюм в’язня — також. Хочуть, щоб номер був великим і чітко написаним? Та нехай! Я їм так зіграю, що аплодуватимуть! — і виводив велетенські цифри на спині, на шапці, на коліні, і хвацько відгукувався на перекличці, чим запопав симпатій в охорони і права виходити на перекличку останнім. Та найбільшою нагородою були усмішки стомлених товаришів — не можна було не посміхнутися, коли Мірус «рубав» стройовим, стаючи у стрій, і натхненно виголошував свої «установочниє данниє».

— Ото побачити б колись Бориса на сцені, в якійсь із комедій, ото б насміялися! — мріяв ІКекіш.

— Талант, який талант отут пропадає, — зітхав Романчук.

Володимир Романчук. Такий же упертий, затятий у своїх переконаннях галичанин, як і сам Петро. Невтомна робота думки допомогла йому зрозуміти людожерську суть системи ще на початку ув’язнення. Він навчився виживати сам і вчив інших. Розпочав свою таборову школу ще у 44-му. Якби не його поради й допомога, чимало хлопців пішло б зі світу першої ж зими.

Мірусові пощастило зустріти Романчука ще при брамі, у перші дні на воркутинській зоні. Дивом зберіг молодий актор добротний, красивий костюм, пильнував його як міг.

— Борисе, віддай бригадирові, — порадив Романчук.

— Бригадирові? Мій костюм? Нізащо! — вхопив обіруч одяганку ще зовсім недосвідчений з/к.

— Віддай, кажу тобі, за це влаштуєшся на легшу роботу, а це єдиний спосіб вижити. Я тут не перший рік, знаю, — радив Володимир.

— Та грець із ним, з костюмом, узяв бог корову, то хай бере й теля, — зітхнувши, погодився Мірус.

Отак буває іноді — віддаси мале, а отримаєш велике. Чи не саме життя вдалося виграти в оцю лотерею зі смертю, послухавши доброї ради?

Друзі. Дружба. Єдність. Єдине, що можна протиставити табірному ненаситному Молоху. А ще — гартування духу. Не дати загнати себе у глухий кут. Працювати, читати, збагачуватися усіма крихтами знань та інформації, які можна силоміць видерти із зубів системи — сама не дасть. І Петро у вільні години відпочивав тілом, але працював головою — почав вивчати англійську мову з підручника, який завалявся у табірній бібліотеці. Не тому, що потребував мови — треба було заповнити порожнечу в мозку. Читав газети — «Правду» можна було читати, навіть треба. Виловлював поміж рядків офіційних повідомлень хоч якісь краплі близького до справжньої правди. Слухав радіо. Серед нескінченних випусків новин, що голосили бадьоро про величні досягнення радянської промисловості та сільського господарства, проривалася музика, пісня, поезія. Тулився душею, зігрівався.

І раптом...

— «Состояніє крайнє тяжолоє... Диханіє Чейн-Стокса...»

— Господи, звершилося! Почув нас, убогих...

— Борисе, ходи сюди, слухай!

Мірус застиг, забувши, що поспішає на одну зі своїх вечірніх репетицій у театральному гуртку.

— Що це значить? Хворий?

— Значить, уже помер. Якби була надія, вони б не повідомляли, — проникливий Кекіш оволодів майстерністю читати поміж рядків і слухати поміж словами віртуозно, як кожна розумна людина, що живе за умов тотальної брехні.

Повідомлення повторювали знову і знову.