Останні орли - Михайло Петрович Старицький
«Чому пiсля слiв „Петра й Павла“ стоїть слово „сонця“? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут „Петра й Павла“? Що дiється з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято».
Найда задумався.
Вiдгадуючи втрачений змiст таємничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула — свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келiї…’Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.
Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келiї видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр…
Найдине вiкно виходило на схiд.
Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори…
Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним.
— Сонце, сонце! — говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. — Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?
Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв’язок мiж словами «сонце» та «Петро й Павло» й не мiг нiчого придумати.
Зоря горiла дедалi яскравiше.
Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi.
Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, — адже коли вiн приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?
Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня… а тепер…
Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його — i не мiг!
Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.
— «Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки», — промовив вiн уголос. — Так, так, iнакше й бути не могло!
Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. «Але схiд сонця чи захiд?» — задумався був вiн, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.
Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав i сховав у себе на грудях.
Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу.
Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна… I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…
Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обiймах вранiшнього сну…
Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв…
Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа, щоб узяти патерицю i чотки й пiти до церкви.
Сповнений тривожних мрiй, вiн простяг руку i з диким криком вiдсахнувся…
На ложi його, замiсть патерицi й чоток, лежали спис i довга низка куль…
XIIIПiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодної хвилини; вiн одразу розшукав на монастирському подвiр’ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi в Петровому серцi кiлька разiв з’являлося бажання — перш нiж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в мiстечко й розвiдати, чи є там Гершко й Сара? На поворотi, де дорога розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало особливо сильним, але свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув коня на Малу Лисянку.
Небагато часу минуло, як вiн виїхав з рiдного села, а над його головою прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть.
При в’їздi в село Петро за звичкою глянув праворуч i побачив спустiлу корчму, з вiдчиненими вiкнами й дверима i розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i нагадало йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару назад до корчми, коли вiн присягався не залишати її до скону.
Хiба не сам вiн одвiв її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останнi слова Сари, її шаленi пестощi, її клятви… i серце його стислося вiд невимовної туги…
«Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому свiтi не знайде вiн своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?..»
Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в’їхав з дияконом у село; вигляд села ще бiльше посилив його побоювання: скрiзь було безлюдно й тихо, тiльки де-не-де порпалися в пилюцi дiтлахи, а