💙💛 Класика💙💛 Зарубіжна література💙💛 Дитячі книги💙💛 Сучасна проза💙💛 Фантастика💙💛 Детективи💙💛 Поезія💙💛 Наука, Освіта💙💛 Бойовики💙💛 Публіцистика💙💛 Шкільні підручники💙💛 Фентезі💙💛 Блог💙💛 Любовні романи💙💛 Пригодницькі книги💙💛 Біографії💙💛 Драматургія💙💛 Бізнес-книги💙💛 Еротика💙💛 Романтична еротика💙💛 Легке чтиво💙💛 Бойовик💙💛 Бойове фентезі💙💛 Детектив💙💛 Гумор💙💛 Езотерика💙💛 Саморозвиток, Самовдосконалення💙💛 Психологія💙💛 Дім, Сім'я💙💛 Еротичне фентезі💙💛 Жіночий роман💙💛 Сучасний любовний роман💙💛 Любовна фантастика💙💛 Історичний роман💙💛 Короткий любовний роман💙💛 Детектив/Трилер💙💛 Підліткова проза💙💛 Історичний любовний роман💙💛 Молодіжна проза💙💛 Бойова фантастика💙💛 Любовні романи💙💛 Любовне фентезі💙💛 Інше💙💛 Містика/Жахи💙💛 Різне
всі жанри
Свіжі відгуки
Гість Тетяна
9 листопада 2024 18:08
Інтригуючий детектив. Дуже сподобалася книга
Червона Офелія - Лариса Підгірна
Олена
31 жовтня 2024 19:00
Cучасне українське любовне фентезі - обожнюю 👍 дякую авторці
Неідеальна потраплянка - Ліра Куміра
Таміла
29 вересня 2024 17:14
Любовна фантастика - це топ!
Моя всупереч - Алекса Адлер
Василь
23 вересня 2024 12:17
Батько наш Бандера, Україна Мати…
...коли один скаже: Слава Україні! - Степан Бандера
Сайт україномовних книжок » 💙💛 Сучасна проза » Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Читаємо онлайн Останні орли - Михайло Петрович Старицький
так точно сказати про камiнь, подробиця щодо iкони зовсiм зайва, та й слова «закопано образ» «знаходиться образ» нi в якому разi не могли б лягти на те мiсце, що лишилося в рядку…

«Чому пiсля слiв „Петра й Павла“ стоїть слово „сонця“? — раз у раз питав себе Найда, кусаючи з досади губи. Яке значення може мати сонце при визначеннi мiсцевостi. Правда, можна було б вказати на схiд, на захiд сонця, але тодi при чому тут „Петра й Павла“? Що дiється з сонцем на Петра й Павла? Воно свiтить так само, як i на рiздво, як i на стрiтення, як i в будь-яке iнше свято».

Найда задумався.

Вiдгадуючи втрачений змiст таємничого листа, вiн i не помiтив, що нiч уже минула — свiчка кволо мерехтiла на столi, а тьмяний вогник її тонув у потоках ясного рожевого свiтла, що пробивалося до келiї…’Найда пiдвiв голову й, помiтивши це, зняв запинало з вiкна й загасив свiчку.

Гроза вже давно минула, краплини дощу вигравали кришталем на листi. З вiкна келiї видно було всю далину з лiсом, що збiгав схилом гори, з синьою смугою далеких гiр…

Найдине вiкно виходило на схiд.

Ясна, рожева зiрниця розгорялася на небi, кидаючи нiжний полиск на далекi синi гори…

Небо, прокидаючись, було таке величне й прекрасне, що Найда мимохiть зами-лувався ним.

— Сонце, сонце! — говорив вiн сам собi, не вiдриваючи очей од вiкна. — Та хiба сонце не однаково свiтить i в свято, i в будень?

Найда напружував думку, намагаючись розгадати таємничий зв’язок мiж словами «сонце» та «Петро й Павло» й не мiг нiчого придумати.

Зоря горiла дедалi яскравiше.

Ось неначе золота стрiла шугнула в саму середину неба, а за хвилину викотився вогненний диск сонця й кривавий промiнь ударив Найдi просто в очi.

Найда мимоволi зажмурився й здивувався: як вiн не помiчав цього ранiше, — адже коли вiн приїхав сюди, в монастир, то сонце, як сходило, не било йому просто в очi, а тепер, а тепер… куди пересунулось? А це ж було коли?

Прибув вiн сюди якраз пiсля великодня… а тепер…

Найда задумався: щось крутилося в нього на думцi, немов якесь забуте слово. Вiн болiсно напружував мозок, намагаючись упiймати його — i не мiг!

Раптом його охопило незвичайне хвилювання: вiн рвучко схопився з мiсця й застиг, приголомшений несподiваною думкою. I йому вмить усе стало ясно.

— «Стань на тому мiсцi на Петра й Павла i вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки», — промовив вiн уголос. — Так, так, iнакше й бути не могло!

Не мiг же автор записки написати просто: вiдлiчи на схiд сонця сiмдесят три кроки, бо сонце сходить зимою й лiтом не в одному мiсцi. Ось чому й сказано про день, у котрий треба вiдлiчити вiд певного мiсця сiмдесят три кроки. «Але схiд сонця чи захiд?» — задумався був вiн, але зараз же заспокоївся тим, що це можна буде перевiрити на мiсцi.

Наче камiнь упав йому з душi. Вiн вписав знайденi слова в пропущенi мiсця записки й, ще раз перечитавши її, старанно склав i сховав у себе на грудях.

Тепер уже всю записку було розгадано й вiн мiг смiливо вважати себе володарем величезного скарбу.

Мов зачарований, стояв Найда коло вiкна… I радiсть, i передчуття чогось надзвичайного сповнювали його серце; вiн вiдчував, як за спиною в нього виростали могутнi крила, готовi понести його з цього тихого пристановища в самий вир житейського моря…

Навколо все було тихо… все спочивало ще в солодких обiймах вранiшнього сну…

Нараз повiльний удар дзвона сколихнув iще сонне повiтря, й гудiння його попливло далеко-далеко в далину, через синi гранi лiсiв…

Найда стрепенувся, побожно перехрестився й пiдiйшов до свого ложа, щоб узяти патерицю i чотки й пiти до церкви.

Сповнений тривожних мрiй, вiн простяг руку i з диким криком вiдсахнувся…

На ложi його, замiсть патерицi й чоток, лежали спис i довга низка куль…

XIII

Пiсля розмови з Залiзняком Петро не став баритися жодної хвилини; вiн одразу розшукав на монастирському подвiр’ї диякона й вирушив з ним у дорогу. Шлях був йому добре знайомий, тож другого дня вранцi вони прибули в Малу Лисянку без будь-яких пригод. У дорозi в Петровому серцi кiлька разiв з’являлося бажання — перш нiж вирушити в Малу Лисянку, заїхати в мiстечко й розвiдати, чи є там Гершко й Сара? На поворотi, де дорога розходилася в мiстечко i в село, це бажання стало особливо сильним, але свiдомiсть небезпеки, яка щохвилини загрожувала його рiдним, усьому селу, взяла гору над егоїстичними прагненнями, i Петро рiшуче повернув коня на Малу Лисянку.

Небагато часу минуло, як вiн виїхав з рiдного села, а над його головою прокотилося стiльки приголомшуючих подiй, що здавалося, нiби вiдтодi, коли вiн жив у Лисянцi, минула цiла вiчнiсть.

При в’їздi в село Петро за звичкою глянув праворуч i побачив спустiлу корчму, з вiдчиненими вiкнами й дверима i розкиданим по всьому двору мотлохом. Це видовище викликало в Петровому серцi пекучий бiль i нагадало йому ту страшну нiч, коли вiн проводив Сару назад до корчми, коли вiн присягався не залишати її до скону.

Хiба не сам вiн одвiв її на заклання? А як вона боялася, як знемагала її душа! Йому пригадалися останнi слова Сари, її шаленi пестощi, її клятви… i серце його стислося вiд невимовної туги…

«Що з нею? Чи вона ще жива, чи вже в усьому широкому свiтi не знайде вiн своєї коханої голубки, не побачить її очей, не почує її голосу?..»

Сповнений гнiтючих передчуттiв, Петро в’їхав з дияконом у село; вигляд села ще бiльше посилив його побоювання: скрiзь було безлюдно й тихо, тiльки де-не-де порпалися в пилюцi дiтлахи, а

Відгуки про книгу Останні орли - Михайло Петрович Старицький (0)
Ваше ім'я:
Ваш E-Mail: