Жінка у білому - Вилки Коллінз
— Доброго ранку, сер, — сказав граф, дуже галантно виступаючи наперед і зупиняючи лікаря з аристократичною наполегливістю, проти якої неможливо встояти. — Я дуже боюсь, що сьогодні симптоми не показують ніякого поліпшення?
— Навпаки, я вважаю, що хвора почувається ліпше, — заперечив містер Доусон.
— Ви досі наполягаєте на вашому методі лікування? — спитав граф.
— Я наполягаю на лікуванні, що спирається на мій особистий фаховий досвід, — сказав містер Доусон.
— Дозвольте поставити вам одне запитання щодо широкої теми фахового досвіду, — зауважив граф. — Я не осмілюсь ще що-небудь радити — осмілюсь тільки спитати. Сер, ви живете далекувато від гігантських центрів наукової діяльності — від Лондона й Парижа. Чи ви чули коли-небудь, що руйнівну дію лихоманки успішно й розумно знешкоджують, покріпляючи ослаблого пацієнта коньяком, вином, нашатирним спиртом та хіною? Чи досягала ваших вух ця нова єресь найвищих медичних світил? Так чи ні?
— Коли б таке запитання поставив мені лікар-фахівець, я залюбки відповів би йому, — сказав лікар, відчиняючи двері, щоб вийти. — Але ви не лікар за фахом, тож, даруйте, коли я відмовлюся відповісти вам.
Діставши такого непрощенно грубого ляпаса по одній щоці, граф, як щирий християнин, зараз же підставив другу щоку і якнайлагідніше мовив:
— До побачення, містере Доусон.
Коли б мій покійний чоловік свого часу мав щастя познайомитися з його світлістю, як високо б вони з графом поцінували один одного!
Пізно ввечері останнім поїздом повернулася її світлість графиня й привезла з собою доглядальницю з Лондона. Мені сказали, що звати цю особу місіс Рюбель. Її зовнішній вигляд і калічена англійська мова свідчили, що вона чужоземка.
Я завжди виховувала в собі гуманну поблажливість до чужоземців. Вони ж бо не мають наших благ і переваг. У величезній більшості своїй вони виховані в сліпих оманах папізму. Моїм постійним правилом і заповіддю, так само як це було постійним правилом і заповіддю мого дорогого покійного чоловіка (дивись проповідь XXIX в зібранні проповідей превелебного Семюеля Майклсона, магістра гуманітарних наук), було: «Чини з іншими так, як ти хотів би, щоб чинили з тобою». З таких міркувань, я б не хотіла зазначати, що місіс Рюбель видалася мені невеличкою, сухорлявою, хитрою жінкою років п'ятдесяти, із смаглявим, як у креолки, обличчям і спостережливими ясно-сірими очима. Не хотіла б я також згадувати, з названих вище причин, що її сукня, хоч і чорного кольору, все ж була пошита з надто дорогого шовку й надмірно прикрашена біля коміра всякими оздобами — як для особи її віку й становища. Не хотіла б я, щоб щось подібне до цього говорили про мене, отож мій обов'язок — не казати нічого такого про місіс Рюбель. Тільки зауважу, що трималася вона коли не зовсім виклично, то все ж надзвичайно обережно й стримано; все вбирала очима, а говорила мало — може, від скромності чи від непевності її становища в Блеквотер-Парку. Та ще вона відмовилась повечеряти (що було дивно, але навряд чи підозріло), хоч я сама люб'язно запросила її розділити мою скромну трапезу в моїй кімнаті.
На графову пропозицію (це було так характерно для його всепрощаючої доброти!) вирішено, що місіс Рюбель не повинна заступати до своїх обов'язків до завтрашнього ранку, поки її не побачить лікар та не згодиться, щоб вона була за доглядальницю. Тієї ночі я сиділа біля недужої. Здається, леді Глайд дуже не бажала, щоб до міс Голкомб допустили нову доглядальницю. Така відсутність терпимості до чужоземки з боку освіченої та витонченої леді вразила мене. Я насмілилась зауважити:
— Міледі, ми всі повинні пам'ятати, що не слід квапитися осуджувати наших підлеглих тому лише, що вони прибули з чужих земель.
Леді Глайд мовби й не почула моїх слів. Вона тільки зітхнула й поцілувала сестрину руку, що лежала поверх ковдри. Навряд чи це розважний вчинок біля постелі хворої, яка так потребувала цілковитого спокою. Та сердешна леді Глайд нічого не тямила в догляді хворих — анічогісінько, мушу я, на жаль, зазначити.
Наступного ранку місіс Рюбель послали в будуар, щоб лікар, ідучи до спальні, побачив її і дав свою згоду.
Я залишила леді Глайд біля міс Голкомб, що саме дрімала, й приєдналася до місіс Рюбель — для того тільки, щоб та не почувалась самотньою і не нервувала через непевність свого становища. Здається, вона розцінила цей мій вчинок якось інакше. Вона мовби зарані була певна, що дістане схвалення містера Доусона й сиділа, спокійно дивлячись у вікно, ніби тішилась запашним сільським повітрям. Дехто припустив би, що така поведінка свідчить про зухвальство й самовпевненість. Дозволю собі зазначити, що я добачила в цьому лише незвичайну твердість її духу.
Замість прийти до нас нагору, лікар послав по мене, щоб я зійшла до нього вниз. Такий поворот подій видався мені трохи дивним, та місіс Рюбель начебто й не звернула на це уваги. Коли я виходила, вона все так само дивилась у вікно й тішилася духмяним сільським повітрям.
Містер Доусон чекав на мене сам-один у їдальні.
— Щодо цеї нової доглядальниці, місіс Майклсон, — сказав лікар.
— Що, сер?
— Я довідався, що її привезла з Лондона дружина того гладкого старого чужоземця, що весь час втручається в моє лікування. Місіс Майклсон, цей гладкий старий чужоземець — шарлатан!
Це було так грубо! Звісно ж, я була прикро вражена.
— А чи знаєте ви, сер, — сказала я, — що ви говорите про аристократа?
— Пхе! Він не єдиний шарлатан із титулом. Усі вони графи, хай їм всячина!
— Він не був би другом сера Персіваля, сер, коли б не належав до найвищої в світі аристократії, — за винятком англійської знаті, звісно!
— Гаразд, місіс Майклсон, величайте його, як вам завгодно. Повернімося до питання про доглядальницю. Я вже тут казав, що заперечую проти неї.
— Але ж ви навіть не бачили її, сер?
— Так, я заперечую, навіть не бачивши її. Може, вона найкраща доглядальниця, яка тільки є на світі, але ж я зовсім її не знаю. Я вказав на це серові Персівалю, як господареві дому. Він мене не підтримав. Він каже, що й доглядальниця, яку б я сам запросив, теж була б незнайомою жінкою
