Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Розкрити змiст цiєї фрази було не важко.
Що могла зробити блискавка з дубом? Звичайно, спалити або розбити. В даному випадку тiльки розбити, бо одна, розбита блискавкою, половина протиставилася другiй. Та й на спалене дерево не мiг би вказувати таємничий хазяїн скарбу, бо таке дерево мусило б скоро всохнути й загинути. Отже, одну половину його розбила блискавка, а друга… Далi в записцi йшло пропущене слово. Що ж робить вона, похилившись… стоїть, лежить?! Нi! Яке ж тут має бути слово? На що воно мусить указувати? Коли про одну половину сказано, що її розбила блискавка, а друга протиставляється їй — виходить, вона здорова, не всохла, вона росте…
— Авжеж, якраз саме росте! — радiсно скрикнув Найда, знайшовши слово, котре шукав. — Одну розбила блискавка, а друга росте, похилившись до землi. — Ще один крок до розкриття змiсту записки було зроблено. Слово по слову почав розбирати Найда далi.
— «Пройди пiд… роною», — прочитав вiн наступну фразу, — «…роною», — тут, певно, одiрваний початок слова: «сто…» Найда приписав його й прочитав:
«Пройди пiд… стороною».
— Але пiд котрою з двох? — спитав вiн себе. — Пiд похилою чи пiд розбитою? Та чи вказував би хазяїн скарбу на половину, яку розбила блискавка? Звичайно, нi, бо вона згодом все одно мала усохнути. Та коли б ця розбита частина й правила за вказiвку, то не було б потреби так детально говорити про iншу, похилену.
Отже, найпевнiше, в записцi мало стояти: «Пройди пiд похилою стороною».
Найда знову схилився над запискою.
— «Спинися пiд… — читав вiн далi, — звiдти сто крокiв уперед».
Але звiдки? В записцi було сказано: «Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…»
«Пiд нею», — вирiшив сам собi Найда, але зараз же засумнiвався. Цього було б замало, щоб почати вiдлiчувати кроки, треба було мати точнiшу вказiвку, з якого саме мiсця це робити.
Яка ж могла бути точна вказiвка? Вигляд гiлок, сама кiлькiсть їх за цей час, певно, змiнилася. Вони могли розростися або всохнути, попереплiтатись. Ознака мусила бути бiльш постiйна. Що б це могло бути у вцiлiлої половини дерева: початок чи кiнець її?
Таким чином, сама по собi з’явилася вiдповiдь.
Але якби треба було лiчити кроки вiд початку цiєї сторони, тобто вiд стовбура, то було б просто сказано: вiдлiчи вiд стовбура пiд похилою стороною, а оскiльки в записцi сказано було: «Пройди пiд похилою стороною, спинися пiд…», то природно гадати, що хазяїн скарбу написав так: «Спинися пiд краєм її i вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед», i таке пояснення видалось Найдi цiлком правдоподiбним.
Тепер йому лишалося тiльки доповнити останню фразу, але в цьому й були найбiльшi труднощi. Тут уцiлiло всього кiлька зовсiм дивних i незрозумiлих слiв.
«Там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…»
Що могли означати цi розрiзненi слова?
Думка Найди працювала з гарячковою швидкiстю. Обхопивши голову руками, з розпаленiлим обличчям, схилився вiн над папером, не вiдриваючи очей вiд таємничих слiв, якi нiби дражнили його своєю недосказанiстю.
Невже вiн не розгадає їх, невже вiн не розкриє змiсту останнiх рядкiв записки? Невже вiн не знайде цього скарбу? На саму думку про це мимовiльний жах охопив Найду.
— Нi-нi! — мовив вiн гаряче й з новим запалом узявся до працi.
Про який камiнь тут iдеться?
«На тому мiсцi…» Чи не закопаний на тому мiсцi, пiд тим каменем, скарб?
Нi! Адже далi говориться про сiмдесят три кроки, отже, вiд того каменя треба ще вiдлiчити сiмдесят три кроки.
Як же пiзнати той камiнь? Де знайти його? Що означає оте «пiвсписа»? Мiра його? Завдовжки пiвсписа?
Правда, це можливо, але певностi в Найди не було, бо вiн нiколи не чув, щоб довжину предметiв вимiрювали списом. Крiм того, дивувало ще й таке: навiщо було так точно описувати ознаки каменя, якби вiн лежав якраз на вiдстанi ста крокiв вiд похилої сторони дерева? Адже кожен, вiдлiчивши сто крокiв, наткнувся б просто на нього. А тим часом у записцi було ясно сказано: «Вiдлiчи звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь…»
Отже, камiнь лежить на вiдстанi ста крокiв.
Але де ж вiн може лежати, якщо потрiбнi ще точнiшi вказiвки? Де звичайно лежить камiння? Адже не на деревах, а тiльки на землi, або в водi, або пiд землею.
При останньому словi наче блискавка осяяла мозок Найди, вигук захоплення вирвався в нього з грудей.
— Так! I не може бути iнакше: камiнь — пiд землею на пiвсписа! Встромивши в землю спис, можна його вiстрям дiткнутися каменя, так завжди й пробують грунт. От чому й треба було в записцi на це вказати.
Тремтячи вiд радостi, Найда вписав на вiльних мiсцях: «Там, пiд землею на пiвсписа, лежить камiнь» — i з новою енергiєю заходився розбирати записку далi.
Насамперед йому впали в око дивнi слова «…ра й Павла». Що це означає? Павла? Якого Павла? Та ще сказано: «…й Павла». Кого ж iще? Чи не Петра й Павла? Звичайно, так! Петро й Павло, цi два iменi називаються поряд, коли мова йде про свято.
Але чому виникла потреба в автора записки вказати саме на це свято? Може, вiн закопав скарб саме в той день? Але це аж нiяк не з’ясовує, де ж саме закопано скарб, а слова «Петра й Павла», мабуть, поставленi були тут для точнiшого визначення мiсцевостi. На що ж вони могли вказувати Може, на тому мiсцi закопано образ Петра й Павла? Але чому в такому разi стоїть пiсля слiв «Петра й Павла…» «сонця сiмдесят три кроки»?
Найда встав i заходив по кiмнатi. Вiн зайшов у глухий кут — не мiг нiчогiсiнько придумати.
Образ? Нi, коли
