Лицарі любові і надії - Леся Романчук
— Далі я продовжу, якщо дозволите, — зацікавлено загорілися очі в доктора Касінського. — Один з моїх пацієнтів, вже тут, на Воркуті, розповів дивну історію. Неймовірну. Йому довелося у часи Сталінградського котла служити в полковій розвідці. Сам був зі штрафників. Дали завдання — притягти з німецького боку пару трупів! Не «язиків» для отримання інформації, як завжди, а трупів! Ото дивовижа! Першим притягли такого, що помер від рани, — не підійшов, відправили удруге. Потім ще двох мерців — ті згодилися. Мали ж німці диво — покійники з моргів пропадають! Перед завданням давали пити якісь ліки. А після завдання — заарештували і відправили сюди, на курорт «Білі ведмеді». Тепер я здогадуюся, в чому справа.
— Неужели их арестовали, этих отваж:ных ребят?
— Звичайно. Так завжди робили, щоб сховати кінці. Адже про можливість епідемії під Сталінградом ніхто і не чув! Такі речі завжди тримали у суворій таємниці.
— В том, что эпидемия прекратилась и не перекинулась на наши войска — заслуга Зинаиды Виссарионовны. Сам Сталин перед наступлением звонил, интересовался, безопасно ли скопление под Сталинградом такого количества войск — более миллиона человек. Ермольева ответила — вполне, холера побеждена. Именно она, маленькая хрупкая женщина, одержала первую победу в Сталинградской битве! А за ней уже пошли танки!
— її теж посадили? — Касінський висунув не гіпотезу, а майже певність.
— Нет. Странно? Я тоже удивлялась. Но она была очень нужна фронту. Началась разработка и промышленное производство пенициллина. Без неё это было бы невозможно. Солдаты гибли от гнойных ран сотнями тысяч — гангрена, ампутация! А пенициллин спасал их, как волшебная палочка. Она была нужна. Тем более — охраняло отчество. Виссарионовна! Сталин называл её сестричкой. Но обоих мужей держал для страховки в тюрьме — и первого, Льва Зильбера, с которым она вынуждена была развестись, и второго, Алексея Захарова. После победы под Сталинградом Зинаида Виссарионовна была награждена орденом Ленина. Сталин на приёме в честь победы спросил — чем ещё наградить? И наша «Пенициллин-ханум» попросила отпустить доктора Зильбера. «Но зачем? Он женат на другой, у него ребенок!» — не понял Сталин. «Он нужен науке!» — ответила наша Зиночка, — голос Анни Сергіївни затремтів від близької сльози розчулення. — Она любила Зильбера всю жизнь...
— Дивовижна жінка! І Сталін теж цікавий... Бач, у курсі всіх подробиць, хто розлучений, в кого від кого дитина... Які тенета сплів, як умів тримати кожного на ниточці страху... А чому «Пеніцилін-ханум»?
— Так назвал её доктор Флори, человек, превративший открытие Флеминга в реальное лекарство. Он был у нас в лаборатории в сорок четвёртом. Красивый мужчина, видный. А наша Зиночка — тоненькая, изящная... Американцы хотели сравнить свойства их пенициллина и нашего. И наш оказался активнее! Двадцать восемь единиц в миллилитре против их двадцати!
— А «ханум»? Це щось ніби із Середньої Азії?
— Так мы называли её после возвращения из Ташкента, после эпидемии холеры в тридцатые. Профессору Флори понравилось слово, вот и получилось — «Пенициллин-ханум».
— Кооллеги, время... — поквапила Айна. Годинник показував — минуло шість годин, час наступної ін’єкції.
Після третьої ін’єкції щось почало змінюватися. Дихання стало трохи легшим. Чи здавалося? Температура стала на півградуса нижчою.
— Невже почалося? Невже навіть на цій стадії, звідки вороття не буває, можливе... видужання? Єзус Крістус, Матка Боска, окропи її ісопом і хай очиститься!
Пан Юзеф не вірив сам собі. Скільки таких хворих пройшло через його руки, скільки склепили очі навіки!
Бранці, о шостій, ще один укол. Температура падає...
А о дев’ятій...
— Что это такое? — несподіваний візит у відділення головного лікаря Світлани Іванівни не здивував. Здивувала власна неуважність — наче пороблено, наче засліплено, наче забули, де працюють! Більше того, за інтелектуальними розмовами забули, що сидять! Забули, що такі ж з/к, як усі інші, щомиті підлягають контролю, обшукам!
— Ээто...
— Я сама не слепая! Пенициллин! Драгоценное лекарство! Откуда? Где взяли?
Мабуть, Світлана Іванівна сьогодні «зле з ночі вийшла», як любила говорити пані Рузя. Головну нині наче підмінили, металася, розшукуючи ліки чи якийсь інший кримінал.
— Где? Где, я спрашиваю?
Анна Сергіївна тихцем метнулася в ординаторську, де в шухляді «сховали» коробку з флаконами. Вихопила два флакончики... Куди? Шукатимуть... знайдуть... Вони вміють шукати. Налітають зі своїми трусами несподівано... Заховала під білу сестринську хустинку. Куди ще? Не встигла — двері саме відчинила «головна».
— Вот, пожалуйста, — з готовністю простягнула коробку санітарка. — Ми ничего не прячем!
— Нет, прячете! Откуда здесь это лекарство? Впрочем, я догадываюсь, кто мог принести и для кого! Вы за это ответите!
Завжди добра, спокійна Світлана Іванівна перетворилася цього ранку на злу фурію. Вже за годину обох лікарів допитували в тому ж кабінеті, де сидів
