Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Взявши товстий аркуш паперу. Найда тонко намазав його медом i наклеїв на нього пiдiбранi клаптики. Тепер записка набрала такого вигляду:
«Року божого вiд народження панського 1750 я, раб божий, козак запорозький… скарб… Цiле життя своє збирав грошi, аби постаткувати дорогiй вiтчизнi моїй, зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий… i все се за… у потайному мiсцi… Тому, кому належить визволити край наш з лядської неволi, тому вiдкриваю таємницю сю, хай обряще вiн усе те, що збирав я цiле життя, i хай добуде за його допомогою волю вiтчизнi нашiй. На нього надiюсь: перст божий вказує на нього — шлях таємний… вiд… гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi, де впадає в неї рiчка… звана, поверни коня й поїдеш лiвим берегом угору проти течiї. Наступного дня надвечiр побачиш на лiвому березi рiчки високу кручу, а на вершинi її великий сiрий камiнь, подiбний до голови вепра. Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш… а… розчахнутий дуб, одну по… блискавка, а друга… похилившись… пройди пiд… роною, спинися пiд… звiдти сто крокiв уперед там пi… пiвсписа… камiнь… на тому мiсцi… ра й Павла… сонця сiмдесят три кроки, там по…»
Тут рiжок записки був одiрваний, на цьому клаптику вона й закiнчувалась. Найда взявся до роботи.
Перша частина записки збереглася цiлком, за винятком кiлькох слiв, котрi вiн пiдставив без будь-яких труднощiв. Перше змите слово, без сумнiву, було «закопав», тим паче, що в iншому мiсцi пiсля слiв: «I все се» — стояв початок слова «за…», а далi розмазана пляма. Найда пiдставив i сюди слово «закопав» i прочитав: «i все се закопав у потайному мiсцi». Тiльки над рядком: «зiбрав я червiнцiв два… битих талярiв казан великий, дiамантiв та iнших коштовних речей казан малий» — довелося трохи задуматися.
— Чого два? Два барила, два казани, два мiшки?
А втiм, це не мало особливого значення, та оскiльки далi згадувалося слово «казан», Найда пiдставив його сюди i прочитав:
«Червiнцiв два казани, битих талярiв казан великий, дiамантiв та рiзних коштовних речей казан малий».
Це була величезна сума, i свiдомiсть того, що вiн може стати володарем всього цього, розпалила ще дужче бажання Найди вiдновити втрачений змiст записки.
Далi йшло таке неясне мiсце: «вiд…гарду доїдеш до рiчки С… в тому мiсцi де впадає в неї рiчка… звана». Тут знову було двi плями.
Для будь-кого iншого було б вельми нелегко на основi таких невиразних даних визначити дорогу, якою слiд їхати, але для Найди це було справою кiлькох хвилин. Вiн знав напам’ять назви всiх малих i великих рiчок у запорозькому степу, розташування мiст, мiстечок, селищ i навiть окремих хуторiв.
Перебравши все це в пам’ятi, Найда досить легко вiдновив назву рiчки, вiд якої збереглась лише початкова лiтера «С».
«До рiчки Саксаганки», — прочитав вiн. Пiдставленi лiтери якраз заповнили розмите мiсце.
Тепер уже зовсiм легко було вiдкрити назву гарду, i Найда без усякого вагання вписав слово: «Незаймалiвського».
Таким чином, уся перша частина записки була вiдтворена: Залишалася друга, неясна, заплутана.
Поволi, слово по слову, читав Найда неяснi мiсця: «Вийди на кручу, сядь на той камiнь, нiби на праве вухо, й побачиш», — далi йшов пропуск.
— Що ж побачиш там? — спитав себе Найда. Пiсля пропуску стояла лiтера «а», потiм знову пропуск i «розчахнутий дуб».
«А» сполучало цi два речення. «Побачиш щось, а в тому, що ти там побачиш, є й отой розчахнутий дуб». Але що це може бути?
«Побачиш гору, а на нiй розчахнутий дуб»? — пiдставив у думцi Найда, але зараз же вiдкинув цю гадку. Якби та гора була вища за кручу, то не можна було б побачити з кручi дуба, що росте на тiй горi, а якби вона була нижча, то дуб було б так само видно й з рiвного мiсця, як i з кручi. У всякому разi, в записцi мало б бути сказано так: побачиш гору, вийди на неї, й там росте дуб. Тодi, може, «яр»? Це коротеньке слово теж пiдходило до змитого мiсця, що лишилося на паперi.
— Побачиш яр, а в тому яру розчахнутого дуба, — голосно промовив Найда й зараз же вiдкинув цю думку.
Хто б же закопував скарб у яру? Адже щовесни дощi розмивають яр водою; крiм того, й дуби не ростуть на низинi.
Що ж це можна було побачити з тiєї кручi? Лiс, гай?
Цi коротенькi слова також пiдходили до пропущених мiсць. Але навiщо ж треба було видиратися на кручу й на камiнь, щоб побачити гай? Гай же не голка, i в степу його можна побачити за десяток верст. Чому ж виникла потреба в автора таємничої записки так точно вказувати мiсце, з котрого треба було дивитися на той гай?
Найда на мить задумався, та ось обличчя його спалахнуло, очi загорiлися, i вiн кинувся до столу.
— Чому? — мало не скрикнув вiн уголос. — Та тому, що йому треба було точно вказати напрямок, в якому слiд шукати того дуба, тому додано ще й ознаку: дуб розчахнутий. Так, так! Якби той дуб був тiльки один, то вказувати так докладно його мiсце не було б потреби, а через те, що вiн рiс у гаю, то авторовi записки й треба було точно вказати напрямок, у якому шукати дуба i як вiн виглядає! Так, так, iнакше не могло й бути!
Найда вписав потрiбнi слова й прочитав уголос:
— «Побачиш гай, а в тому гаю розчахнутий дуб».
Очевидно, так i було в записцi.
Нестримна радiсть охопила Найду, i, пiдiгрiтий першим успiхом, вiн iще з бiльшим запалом узявся розгадувати змiст таємничої записки.
Далi йшла