Останні орли - Михайло Петрович Старицький

Приголомшений, нерухомо стояв Найда посеред кiмнати, а нерозв’язнi питання вихором проносились в його головi. Непомiтно для самого себе вiн вiдкусив добрий кусень проскури, вiдчувши голод.

Проскура була черства, та молодi зуби ченця легко її дрибушили.

Нараз Найда вiдчув у ротi щось неїстiвне…

Здивований i вражений, вiн поквапне витяг з рота м’якушку й помiтив у нiй клаптик паперу.

Тремтячими вiд хвилювання руками пiднiс вiн його до лампадки; папiрець був списаний дрiбними лiтерами, частина слiв добре збереглася, в iнших же мiсцях, од слини, чорнило розпливлося, на паперi лишилися тiльки плями.

Найда напружив зiр i прочитав уцiлiлi на паперi слова: «скарб… червi… та рiзних кош… в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi Нашiй… шлях таємний…»

Найда похитнувся i ухопився за стiну, щоб не впасти.

«Що це? Сон? Маячня?.. Чи я збожеволiв? Хтось показує менi на скарб? Так, скарб, — це слово стояло на папiрцi виразно й чiтко. Чи диво це господнє? Чи злий якийсь жарт? Нi, нi! Хто б так жартував? Навiщо? Для чого?»

Найда знову пробiг очима по клаптику папiрця.

«Нi-нi, це не може бути жарт, це якийсь невiдомий доброчинець, що цiле життя збирав шеляг до шеляга на користь вiтчизнi, передає йому свiй скарб. Як розшукати його?»

Найда знову пiднiс до очей порваний клаптик паперу.

— «Шлях таємний», — прочитав вiн останнi слова, далi папiрець обривався.

Здушений крик вирвався з грудей Найди:

«Що ж це? Невже я з’їв решту записки?»

Вiд цiєї думки холод пробiг поза спиною в Найди.

Вiн почав пильно роздивлятися папiрець, i йому вiдлягло вiд серця. Смужка паперу, що зосталася з одного боку, була досить довга — отже, весь папiрець був чималий, а тому вiн не мiг проковтнути його непомiтно: певно, клаптик лишився десь у проскурцi.

«А що, коли чорнило на ньому зблякло вiд жару? А що, коли я проковтнув найважливiшу частину?..»

Та Найда недовго розмiрковував: хутко зняв вiн з ланцюжка лампадку, поставив її на столi й, присiвши до неї, почав обережно розламувати проскуру.

Проскура добре вже таки зачерствiла, а тому треба було докласти деяке зусилля, щоб розломити її обережно.

Найда вiдломив один шматочок, у ньому не було нiчого, другий — теж, третiй — i радiсний крик вирвався з його грудей: iз середини вiдламаного шматочка стирчав рiжок папiрця.

Обережно витяг Найда цей клаптик, розгорнув його, приклав до того, який вже був у нього, й побачив, що новий клаптик прийшовся до першого якнайкраще.

Тепер можна було прочитати таке: «…жий козак запорозький…» Далi чорнило зовсiм зблякло, а ще далi стояло слово «скарб».

«Закопав скарб!» — пiдставив у думцi Найда й почав розбирати далi.

«Грошi, аби постаткувати доро… зiбрав я червiнцiв два…»

Тут стояла теж замiсть слова блiда чорнильна пляма.

«Чого ж два? Два казани? Два мiшки? Два барила?» — промайнула думка в Найди. Не затримуючись на цьому, вiн побiг очима далi. — «…кий дiамантiв та рiзних кош… i все се за…»

«Закопав, — пiдставив Найда, — в потайному… кому належить визволити… тому вiдкриваю таємницю сю… я цiле життя… вiтчизнi нашiй… шлях таємний…»

Хоч тепер уже було цiлком ясно, що в записцi йдеться про якийсь величезний скарб, схований запорозьким козаком, але де його закопано, куди податися шукати його, було, як i ранiше, невiдомо.

Записка кiнчалась тими ж словами: «шлях таємний».

А втiм, цi клаптики становили, як видно, незначну частину записки, запеченої в проскурi: треба було передусiм зiбрати всi iншi її частини.

Задихаючись од нетерпiння, кинувся Найда розламувати й решту проскури, обережно виймаючи з неї клаптики паперу. Уже вся проскура була розламана, i йому лишалося тiльки скласти свою мозаїку, як зненацька сильний порив вiтру дмухнув у вiкно, змiв iз столу на пiдлогу всi клаптi й загасив лампадку.

Розпачливий зойк вирвався з грудей Найди, вiн насилу зачинив вiкно й заходився збирати розвiянi клаптики паперу, але в темрявi нiчого не бачив. Тодi вiн кинувся в сусiдню келiю по свiтло, не забувши при цьому замкнути за собою дверi.

Повернувшись iз свiчкою, Найда насамперед глянув на пiдлогу й полегшено зiтхнув — клаптики паперу лежали тут, розкиданi вiтром.

Найда старанно замкнув дверi, запнув вiкно, засвiтив лампадку й поставив її коло iкон. Воскову свiчку вiн прилiпив до столу й, зiбравши всi клаптi, сiв їх складати.

Чималенько довелося йому поморочитися, поки всi клаптi було складено. Та, закiнчивши цю роботу, вiн iз жахом помiтив, що в кiнцi записки не вистачало трьох маленьких клаптикiв i самий кiнець був одiрваний.

Притиснувши складенi клаптики товстою бiблiєю, щоб вони часом знову не розлетiлися, Найда кинувся шукати тi, яких бракувало. Вiн перевернув усю келiю, поодсовував усi свої простенькi меблi, перетрусив постiль, обдивився кожну шпаринку, але папiрцiв не було нiде…

— Куди вони могли подiтися? Невже їх занесло вiтром?

Лоб Найди вкрився холодним потом… У тих загублених клаптиках було, певно, головне.

В одчаї кинувся вiн надвiр, сподiваючись хоч там знайти тi клаптики, але вiдразу ж зрозумiв, що сподiванка ця безглузда… Дощ лив, як з ринви, i коли б навiть занесенi вiтром папiрцi й лежали тут, то вода б за цей час зовсiм позмивала чорнило… Та навiть i змитих папiрцiв нiчого було шукати, бо потоки води, що бiгли по двору, мусили б уже давно понести їх за собою.

Чи вiн iз’їв клаптики, яких бракувало, чи їх занiс вiтер — однаково: треба було примиритися з фактом — так чи iнакше, вони загинули.

Не марнуючи часу на даремне бiдкання, Найда повернувся в свою