Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Но моожет, этот майоор выполнит своё обещаание?

— Майор? Ви гадаєте, колего, що ці хлопці при золотих та червоних погонах докладатимуть зусиль, щоб допомогти якійсь зечці? Не зустрічав таких.

— А мнее кажется, что он сделает ээто. У него глаза мужчиины. Влюблённого мужчиини.

Доктор Айна посміхнулася своїм думкам, поправила зачіску — гладенько зачесане і зібране у вузол на потилиці волосся дивовижного кольору — пшеничної соломи. Нитки передчасної сивини ховалися у ньому, майже непомітні. Вона знала, що чоловіки, здатні виконувати обіцянки, існують.

— Ну що ж, зачекаємо, буває, що й корова літає, — сумно посміхнувся Касінський. — Але ж це майже неможливо.

— «Майже» — это «почти»? Знаачит, не безнадёожно... — сподівалася-таки Айна.

Дні в очікуванні чудодійних ліків минали важко — здавалося, ось-ось хвора переступить ту межу, з якої вже не повертаються. І чудо сталося:

— Вот. Пенициллин. Говорят, творит чудеса, — передав лікарям коробку з білим порошком у флакончиках майор Крутов. — Как она? Есть надежда?

— Почти неет... Но мы попробуем.

— Это всё, что я смог достать. Боюсь, это всё, что я могу для неё сделать. Меня переводят... Разжаловали...

На широких плечах майора замість однієї великої, блискучої зірки тьмяно зблиснули чотири маленькі, капітанські.

Айна чула цю історію, яку кожен розповідав по-різному: як майор увірвався у кабінет слідчого, як наставив пістолет на полковника, відомого своїм сластолюбством. Історія обростала вигадками, але одне було незмінним і зрозумілим — такі речі не проходять безкарно навіть героям війни. А «тилові криси» не прощають приниження й тим паче.

— Могу я её увидеть?

— Зачеем?

— Попрощаться...

Величезні, прозоро-голубі очі світилися сухим внутрішнім жаром. Вона дивилася й не бачила, слухала і не чула.

Крутов відчув, як самому бракує повітря.

Тоненьке тільце, ледь прикрите сірою лікарняною сорочкою, металося під благенькою ковдрою у важкому маренні.

Санітарка, що замінила пані Рузю, невисока жінка в окулярах, інтелігентна на вигляд навіть тут, у таборі, принесла ширму, відгородила куток із ліжком:

— Доктора говорят, до вечера отойдёт... Если, конечно, не случится чудо... — поправила окуляри і волосся під білою косинкою, майже таке ж біле.

Капітан розумів — надія на чудо мізерна. Картав себе, що витратив дві доби, сорок шість довжелезних годин, упродовж яких телефонував до Москви, домовлявся, просив, чекав літака... Привезли... Чи не запізно? Ні, треба було ще тоді, два дні тому, дістати з кобури пістолет і наставити у скроню лікареві — віддай пеніцилін, віддай, контро недобита! Але ж ті ліки були призначені дитині, маленькому синові такого ж, як він сам, слідчого, хворому на дифтерію. І «недобита контра», колишній московський професор, такий же з/к, як і ця красива естонка, боровся за порятунок дитини свого ворога, хлопчика, з якого виросте колись такий же слідчий, як його тато, так само віддано, як він, офіцер МГБ, бореться за вогонь життя в оцих голубих очах дівчини з «бандерівської» України. А очі, можливо, не побачать уже весни й березневого неба.

Чуда! Чуда! Умів би молитись — молився б... Надійніше, звичніше для колишнього танкіста, — стріляти, але «найстрашніший ворог — якого не бачиш», так говорили древні. Цей невидимий ворог відбирає життя, яке стало чомусь таким важливим для нього, майора, ба ні, капітана, капітана Крутова, і стріляй хоч з танкової гармати — не влучиш... А в силу пеніциліну він вірив — сам бачив у госпіталі, наприкінці війни, як після двох уколів повернувся з того світу лейтенант з пораненням у живіт — а казали, що після такого не виживають.

Чудо несла лікарка Айна у шприці. Несла обережно, мов величезну коштовність.

— Ну, попрообуеем...

— Доктор, когда ей станет легче?

— Боюсь, уже поздно... Как она держится, чем дышит — неепонятно. Нет, конечно, надежда всегда остаётся, но в этом случае... Будем колоть через каждые шесть часов. Через сутки что-то прояснится. Но флаконов всего десять, этого мало.

— Это всё, что я смог достать.

— Спасибо вам, майоор. Вы — настоящий... — Айна шукала слово, і не хотіла вживати штампів — «Повесть о настоящем человеке», про яку часто писали в газетах, надто відгонила комунізмом, а вчинок Крутова — вияв любові, почуття, вчинок суто чоловічий. — Нет, выы — просто настоящий. Китайские мудрецы говориили: «Настоящая сиила не та, которая побеждает другую сиилу, а та, которая помогает слабому». Боог зачтёт вам это.

— Мне пора, — глянув на годинник колишній майор. — Через два часа улетаю. Переводят в Казахстан.

— Заа...

— За это... Прощайте, — віддав честь хвацький навіть після розжалування офіцер.

Кроки зарипіли по снігу за вікном.

«Бог зачтёт»... Ой, не переважить ця крихітна крапля одного врятованого, якщо Господь явить чудо, життя, усіх допитаних...

Айна дивилася услід і пробувала зрозуміти свої почуття: якось їм з Касінським довелося витягати мало не з того світу побитого Крутовим під час допиту в’язня — поламано чотири ребра, травма черепа. Обличчя — не до упізнання. Такий же кат, як інші.

— Дивуєтеся, докторе Айно? А я — ні. Довелося ще за Польщі лікувати слідчого — садист був відомий, але бачили б ви, з якою ніжністю горнув до серця фотографії дружини та діток! Чомусь жорстокі люди — сентиментальні. А може, робота така звіряча, оточення.

— А мне хоочется дуумать, что он любит эту деевочку по-настоящему...

Підійшла до Орисі. Нічого. Так само важко дихає. Таким же вогнем горять безтямні, невидющі очі. Нічого не змінилося... Невже пізно?

— Невже пізно? — відлунням її думок пролунало за плечима.

— Будем надеяться, что неет. Я знаю,