Останні орли - Михайло Петрович Старицький
Коли на сходi зажеврiла рожева, ясна зiрниця й просвiтлiла висока глибiнь неба, Мельхiседек покликав служку й звелiв йому сповiстити отця Антонiя, шоб той якнайшвидше прийшов до нього.
Отець Антонiй ввiйшов до келiї архiмандрита й мимохiть вiдсахнувся — так постарiв i змiнився за цю нiч iгумен.
— Сину мiй, — звернувся Мельхiседек до Антонiя, — чи є в нашiй аптецi золоте чорнило?
— Є, превелебний отче, — жваво вiдповiв Антонiй.
— Так… Доведеться менi скомпонувати один папiр, але сiє потiм! — рiзке урвав iгумен i додав: — Сьогоднi виїжджаю.
— Ти, превелебний отче? Куди?
— У Варшаву!
— Владико, — жахнувся Антонiй, мимохiть подавшись уперед.
— Я — пастир ваш, менi належить за всiх терпiти й вiдповiдати. Але не на те покликав я тебе. Я виїжджаю й не маю зайвого часу. — Мельхiседек зупинився на мить i потiм провадив далi дещо збентежено: — Полковник говорив учора про грамоту царську… ти чув усе… Сьогоднi вночi я пригадав, що коли був у Петербурзi, то справдi одержав вiд монархинi якусь грамоту… Писано було в тiй грамотi, що монархиня всiх нас пiд свiй захист приймає i обiцяє допомогти нам проти ляхiв.
З напруженою увагою прислухався Антонiй до слiв Мельхiседека, обличчя його вiд хвилювання почервонiло, а очi так i вп’ялися в iгумена.
— Але, — провадив Мельхiседек, — я не маю часу вiдшукати її, а тому залишаю тобi ключi вiд цiєї потайної скриньки: знайди ту грамоту i вiддай її пановi полковниковi. Ти зрозумiв мене? — I Мельхiседек пильно подивився в очi Антонiєвi.
— Зрозумiв, превелебний отче, — скрикнув Антонiй у поривi неприхованого захвату. — Будь спокiйний, усе виконаю!
Захоплений вигук Антонiя примусив Мельхiседека здригнутися й змiнитись на виду.
— Стривай! — промовив вiн швидко й, пiдвiвшись з мiсця, пiдiйшов до Антонiя i взяв його за руку. — Чи розумiєш ти, — заговорив вiн поволi, впиваючись у нього очима й мiцно стискаючи його руку в своїй руцi, — чи розумiєш ти, що викличе сей папiр? Чи розумiєш ти, на який шлях штовхне вiн усiх? Чи розумiєш ти, що з того шляху не буде вже повороту, що вся доля вiтчизни залежатиме вiд цього паперу… тiльки вiд нього?
— Розумiю, — прошепотiв Антонiй, опускаючи очi перед пронизливим поглядом Мельхiседека.
— Присягнися ж менi богом всемогутнiм, — Мельхiседек пiднiс до розп’яття руку, i голос його залунав урочисто й суворо. — Присягнися спасiнням душi своєї, присягнись стражданнями розп’ятого за нас, що ти вiддаси полковниковi сей папiр лише тодi, як воiстину вдарить наша остання година!
— Присягаюсь! — прошепотiв Антонiй, стаючи перед розп’яттям на колiна.
— Хай же буде над нами воля твоя! — мовив наприкiнцi тремтячим голосом Мельхiседек.
Вийшовши з келiї iгумена, Залiзняк узяв Найду за руку й, придержавши його, промовив тихо:
— Пора! Завтра треба вирiшити, кому податися на Запорожжя, а кому лишитись тут… Буду завтра… Зараз треба до своїх…
Залiзняк випустив руку Найди й поспiшив прилучитися до ченцiв, що пiшли вперед…
Найда уповiльнив ходу, щоб дати час товаришам одiйти, i попростував до своєї келiї: йому хотiлося зостатися самому, i будь-яке товариство, навiть найближчих друзiв, було в цю хвилину небажане для нього. Груди його розпирало непогамовне хвилювання…
Уся ненависть до ляхiв, уся палка любов до батькiвщини, вся вiдданiсть вiрi батькiв, уся гордiсть козацька спалахнули в його серцi яскравим полум’ям, коли вiн почув звiстку, привезену гiнцем. Тепер вiн горiв бажанням будь-що врятувати вiтчизну, поставити все на карту, але добути їй волю. Залiзняковi слова наелектризували його ще бiльше.
Завтра має вирiшитися все… треба спiшити… А втiм, Залiзняк не дрiмав: Україна вже вся напоготовi, жде тiльки гасла… Але треба передусiм заручитися пiдтримкою Росiї, послати когось таємно… та й до iнших сусiдiв вдатися не завадить… Австрiяк… Пруссак… скрiзь треба кинутись: усi зазiхають на труп старої Польщi… треба все обмiркувати, все зважити… Запорожцi, гайдамаки… так, а маса селянства — i не озброєна, i не навчена… Добре, якщо допоможе Росiя, а коли доведеться дiяти лише своїми силами та з голими руками?.. Ех, якби можливiсть була найняти союзникiв… Прикупити зброї, вiйськового припасу!..
Пойнятий такими думками, Найда повернувся до своєї келiї й, узявши на засув дверi, пiдiйшов до вiкна.
Гроза ще лютувала, але Найда одчинив навстiж вiкно — його схвильованiй душi була близька ця бурхлива стихiя. Припавши обличчям до залiзних грат вiкна, вiн почав жадiбно вдихати свiже повiтря. Блискавки прорiзували темряву, що оповила землю, грiм раз у раз потрясав склепiння неба, а душа Найди все росла й росла, розправляючи свої могутнi крила пiд звуки цiєї страшної грози…
З пiвгодини отак простояв Найда коло вiкна, не бачачи нiчого навколо, прислухаючись тiльки до тiєї пречудової гармонiї, що росла в його душi, коли нараз, зробивши необережний рух, вiн штовхнув стола й мало не перекинув його. Iз столу впало щось важке. Вiн нахилився й намацав на пiдлозi велику проскуру. Ця знахiдка надзвичайно здивувала Найду.
Роздивляючись i перевертаючи в руках так дивно знайдену проскуру, Найда раптом помiтив, що знизу на нiй було щось написано великими слов’янськими лiтерами.
Пiдiйшовши ближче до лампади, що жеврiла бiля iкони, вiн прочитав:
— «О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського».
Слова цi, вимовленi вголос, примусили Найду здригнутися всiм тiлом. Вiн iз жахом оглянувся, неначе це промовив не вiн, а хтось iнший, але в кiмнатi не було нiкого.
Не довiряючи своєму слуховi й своєму зоровi, вiн ще раз глянув на проскуру й знову прочитав:
— «О здравiї раба божого Iвана Найди, гетьмана правобережного українського».
Моторошне почуття охопило Найду.
Що це: глум чи фатальне пророцтво? Хто поклав йому цю проскуру, хто
