Лицарі любові і надії - Леся Романчук

«Бук» вже зрозумів, куди хилить зрадник, але схвально кивав головою, даючи йому змогу розкрити себе та свої наміри.

— Ми воювали чесно, але ж настав час скласти зброю. І пожити, нарешті, без меча над головою і гранати в руці. Поглянь, скільки наших хлопців та дівчат полягло!

«Не без твоєї активної участі!» — хотів доповнити Михайло, та мав терпіння — слухати, слухати.

— Наші сили виснажені. Час скласти зброю, інакше всі ми загинемо. Хто догляне наших матерів на старість? Хто народить дітей, виховає їх свідомими українцями? Подальша боротьба безглузда. Ти це розумієш?

Михайло стенув плечима — та наче розумію. Слухав пильно. Схвально кивав головою.

— Нічого не бійся, я захищу тебе і від наших, і від... ну, ти розумієш. Твоєї сім’ї не зачеплять. І ти сам матимеш можливість мирно працювати, влаштуватись на добру роботу. Жити без страху. Як мій брат Ярослав.

— Михайле, Василь тобі поганого не порадить.

Михайло покомизився трохи задля годиться, кинув кілька

патріотичних фраз, мовляв, а як же присяга, як Україна?

— Нічого з Україною не станеться! Возз’єднана, сильна, у квітучій сім’ї братніх народів. Хіба не цього ми прагнули?

— Та не цього! Ми прагнули незалежної України... — «здавався» нібито Михайло, вдаючи боротьбу із сумлінням. Нарешті «погодився». І зразу отримав чекістське завдання — вистежити невловиму боївку «Сулими».

— Але так, щоб взяти живими. Нам не потрібні трупи! Потрібні люди, які даватимуть свідчення! — і не помітив, як заговорив не тільки фразами, а й голосом своїх «наставників»-чекістів, і його «нам», було вже «їм», отим зайдам зі Сходу.

«Жар» пішов. Хлопці пообідали, трохи відпочили. Час у дорогу.

У лісі Ярослав крокував попереду. Наче звільнившись від закляття, розговорився. І про те, як це добре і вигідно — служити новій владі:

— Дають пайок, ти такого в своєму селі й не бачив. А скінчиться ця лісова біганина — я в інститут вступлю. На юридичний! Стану адвокатом чи прокурором. Можуть навіть в органи взяти. І тебе теж візьмуть. Ми з братом поклопочемося. Заживемо! От тільки б скоріш скінчилися ці криївки, боївки, нічні рейди...

— Стій! Для тебе вони вже скінчилися.

Ярослав повернувся до Михайла.

— Що скінчилося?

— Життя твоє падлюче скінчилося!

Пістолет не тремтів у Михайловій руці.

— Вважай, що ти вже вивчився на адвоката. А я — на прокурора. Пам’ятаєш нашу присягу? «Коли порушу, або відступлю від присяги, то хай мене покарає суворий закон Української Народної Революції»! Вирок тобі — смерть! Виконання — негайно. Молися, якщо не забув молитву.

Постріл обірвав молоде життя.

А Михайло подався по лінії зв’язку розшукувати Провід. Повідомив про свою розмову із «Жаром». Про страту Ярослава.

За кілька днів «Жар» має повідомити мені місце і час зустрічі.

— Ну що ж, — насупив брови провідник, — якщо йому потрібна боївка «Сулими», то нехай познайомиться. Чи не так, друже «Сулимо»?

— Не сумнівайтеся, приберемо зрадника з усім кодлом! — грюкнув по столу важким кулаком «Сулима».

—Я маю прохання! — втрутився Михайло. — Хочу стратити зрадника особисто!

— Ні, друже «Бук», це надто небезпечно! Не може бути й мови! він же прийде не сам — з озброєним загоном!

— Нічого, нам не вперше, — запевнив «Сулима», криво усміхаючись. — Чим більше гебістів прийде, тим менше залишиться!

— Але ж тебе застрелять одразу, хлопче. Є інші способи позбутися зрадника, — не хотів-таки зайвих жертв провідник.

Та Михайло Пасічник наполіг.

Довго чекати не довелося. Боївка «Сулими» залягла біля призначеного місця ще завидна. Надвечір приїхала машина. Кілька взводів автоматників тихо зайняли позиції.

— Один, два... Двадцять чотири... сорок сім... Та їх до дідька! Понад півсотні... Забагато... — любовно гладив трофейний німецький автомат «Сулима». — Нічого, хлопці, потріпаємо, як зможемо, чекістів, і — «ліс наш батько»!

Михайло попрощався з хлопцями, рушив до місця зустрічі. «Жар» вийшов сам. Привіталися. Михайло подав праву руку до потиску. А з лівої просто в серце зрадникові полетіла куля. «Жар» упав. Зчинилася стрілянина. Автоматна черга скосила героя-месника. Чи вбивцю?

Боївка «Сулими» прийняла бій. Чекісти так прагли з ними познайомитися — нечемно відмовлятись. З ризиком, під кулями, чекісти понесли до машини мертве тіло. Проте тримати шквальний вогонь не було сенсу — саме цього їм і треба — знищення ударної одиниці повстанців. Поклавши кількадесят червонопогонників, «Сулима» розчинив своїх боївкарів між деревами, цілих та неушкоджених.

— Дочекаємося ранку, треба забрати тіло «Бука», поховати по-християнськи.

Та вранці виявилося, що це тіло «Жара» валяється, нікому не потрібне. А тіло Михайла Пасічника чекісти повезли до села на упізнання.

Чи не тиждень лежало на поживу воронам та гризунам непоховане, нікому не потрібне тіло зрадника. Лиш згодом знайшовся милосердний чоловік, який закопав обгризеного трупа просто тут, на лісовій галявині.

Та смертю зрадника черга смертей не закінчилася. Зло породжує зло і несила добру зупинити ланцюгову реакцію.

Убивши зрадника Михайло вчинив акт правосуддя, бо виконав вирок, винесений Проводом. За убивство заплатив власним життям. Він знав, на що йшов, і за що боровся. А далі пішли жертви гіркі й невинні. Дізнавшись про смерть коханого, Ліна мало не збожеволіла. Не могла повірити, що

її коханий Василь — брехун і зрадник. Як не переконували її, що «Жар» — не син священика, що утік із семінарії, був вигнаний за порушення дисципліни, що убивати його вчили німці, а потім вигнали й вони, що його діяльність як провідника СБ була неправосудною, безчесною та жорстокою саме через те, що він служив чекістам, а тому не надто розбирався,