Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Наприкінці лютого у Багатківцях «стребки» напали на криївку саме в той час, коли там перебували боївкар Степан Олійник та зв’язкова Ганна Чиж. Вхід знайшли одразу й безпомильно, добре знаючи, де шукати. На звичайне: «Вихаді, бандьора!» пролунало два постріли.
На початку березня на хуторі під Багатківцями зібрався підрайоновий Провід — дев’ятнадцять повстанців. Вночі мали перейти через Стрипу. Щойно ступили на лід — з обох берегів застрекотіли кулемети. Залягли. Відстрілювалися до ранку, поки були набої. Чорні тіні на білій кризі — добрі мішені. Остання граната — для себе.
Щойно поховали загиблих — нові смерті. За наказом СБ пішли на завдання «Сум» — Іван Гуменюк і ще двоє хлопців. Чудово законспірована криївка, якою користувалися лише у виняткових випадках, здавалася надійною. І враз — над головою тупіт. «Стребки» не змогли знайти входу, але точно знали — криївка тут! Почали копати. Коли над головами засвітилися зорі, хлопці розстріляли боєзапас, залишивши три кулі для себе.
Провід замислився. Проте доказів не було. А карати людину без прямих доказів — поза межами правосуддя.
Замислився і районовий провідник «Ліс». Надзвичайно обережний, він чудово знав околишні ліси, завжди ходив не торованими дорогами, а невідомими стежками, цілком безпечними. Якось довелося йому порушити своє правило і пройтися однією з таких стежок у парі з «Жаром». Наступного дня на цій стежці провідника чекала засідка.
Після загибелі провідника підозра стала обґрунтованою. Та прямих доказів усе ж не було. «Жар» перестав контактувати з Проводом. Нікому на очі не з’являвся. На зустрічі посилав свого молодшого брата Ярослава. За всіма ознаками брат знав про зв’язки старшого з НКБС, тому почувався упевнено, ходив у білий день по селу зі зброєю.
Для того, аби покінчити зі зрадником, потрібні були прямі докази його вини. І Провід вирішує провести засідання в добре укріпленому бункері посеред Стрипи, поблизу Ішкова, в очеретах, у місці, куди дістатися можна було тільки човном. Місце називалося «Кемпа». Чекісти, мабуть, вже знали від «Жара» про бункери, тому «розсекретити» «Кемпу» вже не боялися. Насправді Провід збирали на 29-те червня. А «Жара» повідомили, що нарада під головуванням члену Крайового Проводу відбудеться 27-го. Та шостим чуттям хижака зрадник відчув небезпеку. Ні призначеного, ні наступного дня на зустріч не прийшов.
Блодко вирішив сам вистежити зрадника. Скористався його ж власною тактикою — запізнюватися на зустрічі.
Його запізнення здивувало Провід — не водилося такого за «Кумом», аби запізнюватись. А Влодко завів човна в очерети і заліг, вичікуючи. Чекав недовго. Скоро з обох боків Стрипи загуркотіли вантажівки, повні солдатів. «От воно, те, чого чекали!» — подумав Влодко і подав пострілом сигнал охороні. Солдати спускали на воду надувні човни, гребли до бункерів. Стрілянина, автоматні та кулеметні черги. Та бункер, бетонний та неприступний, анітрохи не страждав від цього.
Блодко дістався до берега, заліг і стріляв, поки не скінчилися набої. Потім мусив відійти у село. вже здалеку почув — літаки! Бомби сипалися у воду, здіймаючи стовпи, та жодна не влучила, бункери стояли неушкоджені. Тоді з літаків почали поливати очерети якоюсь рідиною. Вода запалала. Щоб не задихнутися, а загинути в бою, Провід залишив бункери. До берега не дістався живим ніхто.
Цього разу «Жар» подався разом із чекістами до Тернополя. Та за деякий час випірнув, мабуть, сподіваючись на те, що не всі ще знають про його зраду. Чи господарі не хотіли тримати біля себе дармоїда — найнявся, то працюй. Хоч би й коштом життя.
А може — просило закохане серце. Зрадники теж, бува, закохуються...
Василь був із тих людей, які хотіли всього й одразу. Половина не влаштовувала. Якщо влада — то цілковита. Якщо дівчина — найкраща.
Дівчину «Жар» вибрав — понад усі. Ліна походила з патріотичної родини. Батьки жили на хуторі, мали добре господарство, працювали, не шкодуючи рук, але нічого не шкодували для повстанців — тут на них завжди чекав запас їжі, чиста білизна та ретельно замаскована криївка. Нічого не шкодували й для дочки — своєї краси та гордості. Навчали її в Бережанській гімназії. Там Василь і познайомився з Ліною. Красива, мов весна, чиста, мов сльоза, гостра до ворогів, мов бритва. Вихована батьками на високих національних ідеалах, дівчина пишалася, що її кохає така людина — старший за неї, син священика (так задурював голови батькам пройдисвіт), має майже викінчену теологію, щойно розправиться з ворогами України, висвятиться і заживуть вони з Ліною у великому добрі та злагоді. Патріотичні гасла зривалися з язика «Жара» легко, очі горіли палко. Про свої «подвиги» умів розповісти так, що серце холонуло від страху, а потім загорялося іще палкішим вогнем кохання.
Подумати лиш — один з очільників організації, провідник СБ, жорстокий лицар, але ж лицар!
Навіть якщо до родини дівчини доходили якісь чутки, вони сприймали це як наклеп. Незмога вірити, щоб наш Василь, героїчний «Жар», міг бодай трохи схибити.
Змушений бокувати й ховатися, «Жар» втягнув у свою співпрацю з МГБ всю свою родину — брата Ярослава, сестру Маринку, її подругу Євгенію Мельник. Зрада множилася і розповзалася. А відповідальний за безпеку терену сам становив найбільшу загрозу.
Минуло літо. вже й картоплю селяни викопали, а «Жар» мов у Стрипі втопився. Проте Ярослав, наче так і мало бути, рейдував, виконуючи завдання СБ. Постійним його напарником став тепер Михайло Пасічник, псевдо «Бук», боївкар із Багатковець.
Якоїсь жовтневої днини після нічного завдання, потомлені й забрьохані осіннім болотом хлопці зупинилися переднювати на Бенівських хуторах. Михайло сховав зброю під ліжком і саме заходився вмиватися, як без стуку на порозі виріс... «Жар». Сів на те ліжко, під яким лежала зброя. Розпочав розмову. Дивну, не сказати б крутіше.
— Михайле, ти хороший хлопець, друг мого брата, — здалеку під’їхав «Жар». — Невже ти не бачиш, яка нас усіх чекає доля? вже стільки років ходимо по лезу бритви.
