Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Партквиток перейшов у руки «хлопців з лісу».
— Ну що, всі? — спитав востаннє «лісовик».
— Усі... — не зовсім упевнено відповів Пенькович, косуючи на ще одного члена своєї партії, танцюриста Михайла Мали-шева, що сидів у машині й не думав здавати квитка. Замість квитка показав парторгу гранату в одній руці й пістолет в іншій. В тому, що моряк-десантник, герой війни Малишев пустить зброю в хід, Пенькович не сумнівався.
— Усі. Усі! — запевнив.
Автоматники звеліли всім повернутися у вантажівку, на місце водія сів їхній, і машини рушили убік від дороги. їхали недовго. У лісі, на галявині, тьмяно світилися вікна невеличкої хатинки. Всім комуністам звеліли вийти з машини. Малишев відмовився. Підвівся на повен зріст, тримаючи в руці гранату:
— Не трогайте, а то взорву всех!
Його чомусь не зачепили.
Акторів-комуністів повели до хатини. Там, за столом, при світлі гасової лампи, вони розгледіли зірки на погонах полковника НКВС.
«Лісовики» поскидали мазепинки, куртки, і також заблищали погонами.
Про що велася розмова, актори не чули. Чули тільки крик і лайку.
— Так вот какіє ви каммуністи? Прі малейшей узрозе ґатови партбілети атдать врагу? Мать вашу перемать!
За якийсь час і актори, й офіцери вийшли з хатини.
Світло повного місяця малювало обриси похнюплених голів комуністів-безбілетників на чолі з партійним секретарем і гордий профіль фронтовика, героя-десантника з пістолетом в одній руці та гранатою в іншій.
— Какіє же ви все... сволочі! — обвів він поглядом акторів, що грали цього ж таки вечора ролі героїв-фронтовиків, незламних, непохитних, до гробу вірних партії, виголошували правильні слова, били себе в груди... Повернувся у бік полковника: — І ви тоже!
Розмахнувся — і кинув у бік лісу гранату, яку тримав у руці, готовий до бою.
Герої-партійці, бліді, розгублені, ніяк не могли потрапити до рота сигаретою. Не знали, що сказати. На їхнє щастя, говорити заборонили. Полковник категорично, під страхом арешту, заборонив розповідати будь-кому про цей випадок.
Отак вони перевіряються, герої... Малишев ніколи не грав героїв, він просто був ним у душі.
— Знаєш, Петре, я так і не розумію, навіщо їм був потрібен цей спектакль?
— Мабуть, своїх перевіряли. Бач, яким гнилим усередині виявився цей ваш парторг, — скупо усміхнувся Кекіш. — Цікаво, якої б заспівав отут, в таборі? Мабуть, «стучав» би, мов дятел. Гниль, а не людина... А цей ваш Малишев — молодець. Я таких поважаю. Якщо вже комуніст — то комуніст!
— Але ж і майстри енкаведисти до переодягання! Навіть я, галичанин, не зауважив нічого підозрілого ні у мові, ні у поведінці!
— Цікаво, скільки ж таких «переодягнених» загонів вешталося лісами, дискредитуючи наші ідеї? — зітхнув безсило Петро. — От через них і ославили бандерівців убивцями невинних жителів. Втім, і нам доводилося бути жорстокими. Інакше не можна.
Петро довго вагався, розповідати Борисові цю історію чи ні. Забагато смертей, забагато жорстокості. Та хіба в тім тільки їхня вина?
Село Раковець на Тернопільщині. Велике, заможне. Один із осередків повстанського руху. Дбайливо плекані національні традиції породжували покоління за поколінням свідомих, переконаних українців, які стали кістяком руху опору радянському поневоленню. Але ж люди є різними. Добрі за натурою — і жорстокі, чесні — і брехливі, сміливі — і боягузливі. І це не залежить від національності чи від міри патріотизму.
Жили у селі двоє друзів — Влодко і Василь. Ровесники. Обидва — з патріотичних, не дуже заможних багатодітних родин.
Басиль — красивий, широкий у плечах, з гордо посадженою головою, був улюбленцем родини. Мати мріяла побачити сина священиком. Та навчання в семінарії не припало до душі. Смирення — не його шлях. Бунтарська натура вимагала руху. Покинув семінарію. Ще перед війною емігрував до Німеччини. З початком війни повернувся до рідного села. Але мирна праця на землі не приваблювала хлопця, що мав уже якийсь воєнний досвід. Пішов в УПА. Енергійність, рішучість, вміння діяти швидко й активно підіймали його щаблями ієрархічної драбини — і от уже Василь спершу окружний, а потім — обласний провідник СБ — Служби Безпеки УПА, Псевдо — «Жар». Діяв жорстоко, не завжди виправдано і чисто. Пояснював — війна, ніколи розводити церемонії з ворогами України.
Блодкові провід ОУН запропонував посаду підрайонового провідника. Розважливий, стриманий, привітний, хлопець швидко здобув повагу серед людей. Здобув і додаткову відповідальність — не лиш за себе, за всю організацію. Часто доводилося чути, що дії провідника СБ не є виправданими, що жертв і так забагато, що людські життя не можна важити так легко.
Спершу Влодко, підпільне псевдо «Кум», користуючись правом друга дитинства, пробував розмовляти з Василем, пояснювати, звертався до його душі. Та Василь сприймав критику зверхньо і з іронією: сила — ось головне право. Звертання до Проводу нічого не дало. Проте після цього Василь почав ставитися до Влодка як до особистого ворога.
В 1944-му для боротьби з ОУН-УПА на Західній Україні влада почала створювати «істрєбітєльниє отряди» — «істреб-ків» — «стребки», «яструбки» називали їх в народі. Ці «яструби» мали б викльовувати очі повстанцям, та оскільки входили до їхнього складу далеко не кращі представники суспільства, а часом і цілковиті бандити, схильні до вбивства й грабунку, то їх цікавили не так озброєні загони, як безборонні мирні жителі та їхнє майно. Після нападу такого загону залишалися пограбовані й спалені дощенту села, закатовані люди. А потім НКВС приписувало всі ці злочини Українській Повстанській Армії!
У такій колотнечі непросто було розібратися, хто, кого, за що... Та у 47-му почалася ціла низка провалів підпілля, «сипалися» одна за одною надійні криївки, напади НКВС, які раніше були хаотичними і не завдавали великої шкоди, бо велися наосліп, тепер стали прицільними, дошкульними, знищували найкращі сили. Стало ясно — завівся «кріт», шпигун, хтось добре поінформований видає советам найпотаємнішу інформацію. Хто?
Скоріш інтуїтивно, ніж керуючись розумом, Влодко звернув увагу на зміну поведінки Василя — «Жара»
