Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Спершу не знали, що і сказати їй, але, коли перше збентеження пройшло, їй указано було, що вона заміжня жінка і не може бути прийнята без особливого дозволу. Ні цей аргумент, ні багато інших не подіяли, і з цієї хвилини вона стала уперто триматися відмови не лише залишити монастир, але й цю кімнату. Нарешті, після тривалої боротьби, о сьомій годині вечора дано було згоду на те, щоб вона провела в ній ніч. Карету її та слуг одіслали додому, а рішення, як же бути далі, відклали до завтра.

Запевняють, що ввесь вечір ні в її зовнішності, ні в поведінці не лише не помічалося нічого дивного, але що вона була стримана, розсудлива і тільки разів чотири або п’ять поринала в таку глибоку задуму, із якої її важко було вивести, навіть заговорюючи з нею, і що кожного разу, перш ніж повернутися до дійсності, вона підносила обидві руки до лоба, ніби намагаючись якомога сильніше стиснути його. Одна з черниць, які перебували тут же, звернулася до неї з питанням, чи не болить у неї голова. Перш ніж відповісти, вона довго і пильно дивилася на ту, що запитала, і, нарешті, сказала: «Болить зовсім не там!». Через хвилину вона попросила, щоб її залишили одну і надалі не ставили їй ніяких питань.

Усі пішли, крім покоївки, якій, на щастя, довелося ночувати в тій же кімнаті за відсутності іншого приміщення.

За словами цієї дівчини, пані її була досить спокійна до одинадцятої вечора. Об одинадцятій вона сказала, що ляже спати, але, ще не зовсім роздягнувшись, почала швидко ходити назад і вперед по кімнаті, посилено жестикулюючи. Жюлі, яка бачила все те, що відбувалося вдень, не наважилася нічого сказати і мовчки чекала близько години. Нарешті пані де Турвель двічі, раз по раз, покликала її. Та встигла тільки підбігти, і пані впала їй на руки зі словами: «Я більше не можу». Вона дозволила вкласти себе в ліжко, але не побажала нічого прийняти і не дозволила кликати будь-кого на допомогу. Вона звеліла тільки поставити біля себе воду і сказала, щоб Жюлі лягала.

Та запевняє, що години до другої ранку не спала і протягом усього цього часу не чула ніяких скарг, ніяких рухів. Але близько п’ятої ранку її розбудив голос пані, яка щось голосно і різко говорила. Жюлі запитала, чи не треба їй чого-небудь, але, не діставши відповіді, взяла свічку і підійшла до ліжка пані де Турвель, яка не впізнала її, але, несподівано перервавши свою безладну балаканину, гарячковито закричала: «Нехай мене залишать саму, нехай мене залишать у мороці, я маю бути в мороці». Учора я й сама зазначила, що вона часто повторює цю фразу.

Жюлі скористалася цим своєрідним наказом і вийшла, щоб покликати людей, які могли б надати допомогу, але пані де Турвель відкинула її з несамовитою люттю, в яку відтоді так часто впадає.

Уся подія повергла монастир у таке остовпіння, що настоятелька вирішила послати за мною вчора о сьомій годині ранку. Було ще темно. Я примчала відразу ж. Коли про мене доповіли пані де Турвель, вона немовби прийшла до тями і сказала: «Ах, так, нехай увійде!». Але коли я опинилася біля її ліжка, вона пильно подивилася на мене, швидко схопила мою руку і, стиснувши її, мовила мені гучним, похмурим голосом: «Я помираю тому, що не повірила вам». І відразу вслід за тим, затуливши очі рукою, заходилася повторювати одну й ту саму фразу: «Нехай мене залишать саму» – і т. д., поки не знепритомніла.

Ці звернені до мене слова і ще деякі, що вирвались у неї в маренні, наводять мене на думку, що ця тяжка хвороба має причину ще більш тяжку. Але поставимося з повагою до таємниці нашого друга і обмежимося співчуттям до її біди.

Увесь учорашній день пройшов так само бурхливо, у страхітливих нападах, що змінювалися повним занепадом сил, який нагадує летаргію; лише в ці хвилини вона сама заживає – і дає іншим – певного спокою. Я покинула узголів’я її ліжка лише о десятій вечора з тим, аби повернутися сьогодні вранці на ввесь день. Ясна річ, я не залишу мого нещасного друга, але те, що вона наполегливо відмовляється від усяких турбот про неї, від усякої допомоги, викликає просто відчай.

Посилаю вам нічний бюлетень, щойно мною отриманий, – як ви побачите, він аж ніяк не втішливий. Я потурбуюся, щоб і вам їх акуратно надсилали.

Прощавайте, достойний мій друже, поспішаю до хворої. Моя дочка, яка, на щастя, майже зовсім видужала, засвідчує вам свою повагу.

Париж, 29 листопада 17…

Лист 148

Від кавалера Дансені до пані де Мертей

О, ви, кохана моя! О ти, обожнювана! О ти, що поклала початок моєму щастю! О ти, що зробила його повним! Чутливий друже, ніжна коханко, чому спогад про печаль твою бентежить чарівність, яку я відчуваю? Ах, люба моя, заспокойтеся, це запитує друг. О подруго, будь щаслива, це благання закоханого.

У чому можете ви докорити собі? Повірте мені, надмірна чутливість змушує вас помилятися. Жаль, який вона у вас викликає, гріхи, в яких мене звинувачують, – однаково примарні, і серце моє говорить мені, що між нами обома єдиним спокусником була любов. Не бійся ж віддатися віднині почуттю, яке ти вселила, не бійся, якщо тебе прониже наскрізь полум’я, яке ти сама запалила. Як, лише тому, що серця наші прозріли пізно, вони стали менш чистими? Звичайно, ні. Навпаки, лише зваблювання, що діє завжди обдумано, може розмірити свою ходу, розраховувати засоби та завчасно передбачати події. Але істинна любов не допускає таких розмірковувань і роздумів. Вона відволікає нас від думок почуттями, влада її найсильніша, коли вона неусвідомлена, і в мороці, в безмовності вона обвиває нас узами, яких і не помічаєш і не можеш розірвати.

Так от навіть учора, незважаючи на хвилювання від думки про ваше повернення, незважаючи на безмежну радість, яку я відчув, побачивши вас, я все ж гадав, що мене закликає і вабить спокійна дружба, або, вірніше, цілком віддавшись солодким відчуттям свого серця, я дуже мало піклувався про те, щоб розбиратися в їх причинах і витоках. І так само, як я, ти, ніжна моя подруго, відчувала, не усвідомлюючи їх, ті владні чари, які наповнювали наші душі враженнями солодкої ніжності, і обоє ми усвідомили, що