Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло

Шкода, що при таких здібностях до складання планів ви такі слабкі щодо їх здійснення і що одним лише необдуманим вчинком самі поставили непереборну перешкоду до того, чого вам найбільше хотілось би.

Як! Ви думали відновити свій зв’язок і все ж таки послали їй вигаданого мною листа? Певно, ви й мене теж вважали дуже вже невмілою! Ах, повірте мені, віконте, коли одна жінка завдає удару в серце іншій, вона рідко не потрапляє в найвразливіше місце, і така рана не гоїться. Завдаючи удару цій жінці або, вірніше, спрямовуючи ваші удари, я не забувала, що вона – моя суперниця, що була хвилина, коли ви віддали перевагу їй наді мною, і, зрештою, що ви вважали мене нижчою за неї. Якщо помста моя не вдалась, я готова визнати свою провину.

Так, я згодна, щоб ви випробували всі способи повернути її, я навіть закликаю вас до цього та обіцяю не гніватися за ваші успіхи, якщо ви їх здобудете. Із цього приводу я настільки спокійна, що не хочу більше займатися цим. Поговорімо про що-небудь інше.

Наприклад, про здоров’я малої Воланж. Після мого повернення ви дасте мені найточніші відомості про нього, чи не так? Я дуже хотіла б мати їх. А потім надам вам право самому вирішувати, чи передасте ви дівчинку її коханому, чи повторно спробуєте стати родоначальником нової гілки Вальмонів під ім’ям Жеркурів. Думка ця видається мені забавною, і, залишаючи за вами право вибору, я все ж прошу вас нічого не вирішувати остаточно, поки ми з вами про це не переговоримо. До цього недалеко, бо я дуже скоро буду в Парижі. Не можу назвати вам точно дня, але не сумнівайтеся, що після приїзду мого вас буде сповіщено про нього першим.

Прощавайте, віконте. Незважаючи на мої сварки з вами, мої підступи і докори, я, як і раніше, дуже люблю вас і маю намір це довести. До побачення, друже мій.

Із замку ***, 29 листопада 17…

Лист 146

Від маркізи де Мертей до кавалера Дансені

Нарешті я від’їжджаю звідси, мій юний друже, і завтра до вечора буду в Парижі. Зміна місця проживання завжди викликає безлад, тому я нікого не маю наміру приймати. Проте, якщо ви хочете повідомити мене про що-небудь невідкладне, я готова зробити для вас виняток із загального правила, але зроблю його тільки для вас, і тому прошу зберегти мій приїзд у секреті. Навіть Вальмону про нього не буде відомо.

Якби зовсім нещодавно мені сказали, що незабаром ви матимете в мене виняткове довір’я, я просто посміялась би. Але ваша довірливість викликала і мою. Починаєш мимоволі думати, що ви виявили якусь спритність і навіть наче звабили мене. Це було б щонайменше непорядно! Втім, зваблювання це тепер не являло б для мене небезпеки: у вас є справи і важливіші! Коли на сцені з’являється героїня, ніхто не звертає уваги на повірницю.

Отже, у вас не вистачило навіть часу повідомити мене про останні ваші успіхи. Коли ваша Сесіль була відсутня, всі дні були занадто короткими для ваших чутливих скарг. Якби я не вислуховувала їх, ви скаржилися б відлунню. Коли вона потім захворіла, ви теж робили мені честь, повіряючи свої тривоги: вам же потрібно було виливати їх кому-небудь. Але тепер, коли та, кого ви любите, в Парижі, коли вона здорова, й особливо коли ви її зрідка бачите, вона замінює вам усіх, і друзі ваші для вас уже ніщо.

Кажу я це не в осуд: вам же всього двадцять років. Усім відомо, що, починаючи з Алківіада[78] і закінчуючи вами, молоді люди тільки в тузі цінують дружбу. Щастя часом робить їх нескромними, але ніколи не викликає в них потреби у звіреннях почуттів. Я сказала б, подібно до Сократа: «Я люблю, коли мої друзі звертаються до мене в нещасті»,[79] але як філософ він чудово без них обходився, коли вони не з’являлись. У цьому відношенні я не така мудра, як він, і, будучи слабкою жінкою, дещо засмутилася вашим мовчанням.

Але не вважайте мене вимогливою: якраз вимогливості мені й бракувало! Те ж почуття, завдяки якому я помічаю ці злигодні, дає мені силу мужньо переносити їх, коли вони є доказом або причиною щастя друзів. Тому я розраховую на вас завтра ввечері лише в тому разі, якщо любов ваша дасть вам свободу та дозвілля, і забороняю вам іти заради мене на будь-які жертви.

Із замку ***, 29 листопада 17…

Лист 147

Від пані де Воланж до пані де Розмонд

Ви, без сумніву, будете засмучені так само, як і я, достойний мій друже, коли дізнаєтеся про стан, у якому перебуває пані де Турвель. Із учорашнього дня вона хвора; хвороба її почалася так несподівано і з такими важкими ознаками, що я вкрай стривожена.

Дуже сильний жар, буйне марення, що майже не припиняється, невтоленна спрага, – ось що у неї спостерігається. Лікарі кажуть, що передбачити поки що нічого неможливо, а лікування уявляється дуже важким, оскільки хвора відмовляється від усякої медичної допомоги: щоб пустити кров, довелося силою тримати її, і до цього ж удатися ще двічі, щоб знову накласти пов’язку, яку вона, перебуваючи в маренні, ввесь час намагається зірвати.

Ви, як і я, звикли вважати її слабкою, боязкою і лагідною, але уявіть собі, що нині її ледве можуть стримати четверо людей, а щонайменша спроба будь-яких умовлянь викликає невимовну лють! Я побоююся, що тут не просто марення, що це може виявитися справжнім божевіллям.

Побоювання мої з цього приводу ще збільшилися від того, що сталося позавчора.

Того дня вона у супроводі покоївки прибула в монастир… Оскільки вона виховувалася в цій обителі та зберегла звичку їздити туди від часу до часу, її прийняли, як завжди, і вона всім здалася спокійною та здоровою. Години через дві вона запитала, чи вільна кімната, яку вона займала, будучи пансіонеркою, і, діставши ствердну відповідь, попросила дозволу піти поглянути на неї. З нею пішли настоятелька й декілька черниць. Тоді вона й заявила, що хоче знову оселитися в цій кімнаті, що їй узагалі не слід було її покидати, і додала, що не вийде звідси до самої смерті