Шодерло де Лакло. Небезпечні зв'язки; Абат Прево. Манон Леско - Шодерло де Лакло
Думаю, що цей злощасний лист – від пана де Вальмона. Але про що він наважується тепер писати їй? Пробачте, дорогий друже мій, я стараюсь утриматися від будь-яких міркувань на його рахунок, але гірко бачити, як гине жахливим чином жінка, досі така щаслива і така достойна щастя.
Париж, 2 грудня 17…
Лист 150
Від кавалера Дансені до маркізи де Мертей
У передчутті щастя побачитися з тобою, ніжна моя подруго, я вдаюся до радості писати тобі й, таким чином присвячуючи тобі хоч би свої думки, відганяю жаль про те, що ми не разом. Описувати тобі мої почуття, пригадувати твої – для мене істинна насолода, і завдяки їй навіть час поневірянь дарує мені тисячі радощів, дорогоцінних для моєї любові.
Проте, якщо вірити тобі, я не дістану від тебе відповіді, навіть цей мій лист буде останнім, і ми припинимо цей, на твою думку, небезпечний і непотрібний для нас спосіб спілкування. Якщо ти наполягатимеш, я, зрозуміло, погоджуся з тобою, бо, якщо ти чого-небудь бажаєш, цього хіба не досить, аби і я бажав того ж? Але перш ніж прийняти остаточне рішення, чи не дозволиш ти, щоб ми про це ще поговорили?
Що стосується небезпеки, вирішуй сама: я не здатний ні на які розрахунки і обмежуюся тільки проханням, аби ти потурбувалася про себе, бо я не можу бути спокійним, якщо немає спокою у тебе. На цей предмет не можна навіть сказати, що ми з тобою єдині: просто ми обоє – це ти сама.
Інша справа – непотрібність. Тут ми мусимо мати одну думку, і якщо думки наші розходяться, то лише тому, що ми не зуміли порозумітись.
Звичайно, лист уявляється зовсім не необхідним, коли можна вільно бачитися. Чи скаже він що-небудь таке, чого в сто разів краще не передасть одне слово, один погляд, навіть само мовчання? Ця думка здається мені настільки вірною, що в ту хвилину, коли ти сказала, що нам не потрібно більше писати одне одному, вона легко ковзнула по моїй душі, можливо, злегка зачепивши її, але зовсім не поранивши. Так, якщо я, приміром, хочу торкнутися поцілунком того місця, де в тебе б’ється серце, і зустрічаю стрічку або серпанок, я лише відсовую їх, але не відчуваю ніякої перешкоди.
Але потім ми розлучились, і тільки-но ти зникла, думка про листа почала знову переслідувати мене. Навіщо, сказав я собі, ще ці додаткові прикрощі? Як, ми роз’єднані, і тому нам нічого сказати одне одному? Припустимо, що, на наше щастя, ми можемо провести разом цілий день, чи треба віднімати у насолоди час для бесіди? Так, у насолоди, мій ніжний друже. Бо біля тебе навіть миті відпочинку дарують чудову насолоду. Але ж, урешті-решт, хоч скільки часу мине, доводиться розлучатись, а потім почуваєшся таким самотнім! Ось саме тоді лист і дорогоцінний: навіть якщо не перечитуєш, то хоч би дивишся на нього… Ах, це вірно – можна дивитися на листа не читаючи, так само як – уявляється мені – вночі я відчував би радість, навіть хоча б торкаючись до твого портрета…
Я сказав: «До твого портрета!» Але лист – зображення душі. У нім немає, як в холодній картині, непорушності, такої чужої любові. Він відтворює всі наші душевні порухи – він по черзі то пожвавлюється, то насолоджується, то вдається до відпочинку… Мені такі дорогоцінні всі твої почуття; чи позбавиш ти мене хоч однієї можливості зберегти їх?
Чи така ти впевнена, що потреба писати мені ніколи не стане турбувати тебе? Якщо наодинці серце твоє зрадіє чомусь або засмутиться, якщо відчуття радості ввійде до твоєї душі, якщо її на мить збентежить мимовільний смуток, невже ти не захочеш вилити другові свою радість або свою печаль? Невже збережеш ти якесь почуття не поділеним із ним? Невже дозволиш йому в самоті й задумливості блукати далеко від тебе?
Подруго моя… ніжна моя подруго! Але останнє слово належить тобі. Я хотів лише обговорити це питання, а не переконувати тебе. Я наводив аргументи і осмілююся вірити, що прохання мої виявилися б сильнішими. Тому, якщо ти будеш наполягати на своєму, я постараюся не засмучуватися, постараюся щосили подумки вимовляти ті слова, які ти написала б. Але, дійсно, ти сказала б їх краще, ніж я, а наскільки приємніше було б мені їх слухати!
Прощавай, моя чарівна подруго. Наближається, нарешті, година, коли я зможу тебе побачити. Поспішаю покинути тебе зараз, аби скоріше побачитися з тобою.
Париж, 3 грудня 17…
Лист 151
Від віконта де Вальмона до маркізи де Мертей
Припускаю, маркізо, що ви не вважаєте мене цілковитим простаком, якого легко можна провести, змусивши повірити в те, ніби Дансені сьогодні ввечері з якоїсь незбагненної випадковості опинився у вас і перебував удвох із вами, коли я прийшов! Звичайно, ваше досвідчене в удаваності обличчя чудово зуміло набути незворушно спокійного виразу, і, звичайно, ви не видали себе ні єдиним словом, яке іноді виривається у нас у момент хвилювання або розкаяння. Я готовий навіть погодитися, що ваші слухняні погляди чудово корилися вам, і якби вони зуміли змусити повірити собі, як вони змусили зрозуміти себе, я не лише не здобув би і не зберіг би щонайменшої підозри, але навіть ні на мить не засумнівався б, що надокучлива присутність третьої особи вас украй засмучує. Проте, щоб такі чудові таланти не пропали дарма, щоб вони досягли бажаного успіху, щоб, урешті, створити те враження, на яке ви розраховували, потрібно було спершу ґрунтовно навчити вашого недосвідченого коханця.
Якщо вже ви взялися за виховання неповнолітніх, навчіть своїх вихованців не червоніти й не губитися від щонайменшого жарту, не заперечувати з такою гарячністю те саме, від чого вони так кволо захищаються, коли йдеться про всіх інших жінок. Навчіть
