Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Нарешті розпочалася нормальна робота, налагодився радіозв’язок. Але фронт уже перекотився через Віслу, війна ішла до завершення. Звільнялося чимало кадрових частин для боротьби з бандерівцями. Цей залізний гребінь, яким прочісували ліси, ставав дедалі густішим. Провід прийняв рішення перебратися у Волинські ліси. На кожну сотню належав лише один радист. Романові довелося прощатися з «Орестом» — Олексою Хмурих, родом з Теребовлянщини. Гірке було прощання — разом вчилися в гімназії, разом проходили випробування в радіошколі. їхні дороги розійшлися назавжди — відділ, де служив Орест, відходив на південь і невдовзі Ореста було убито засідкою НКВС під час переправи через Дністер.

Шлях Романа лежав на Волинь. Зима. Дороги засипані снігом, пересуватися легше на санях. Навантажили радіоапаратуру, нехитрий скарб. Рушили. Ці терени стали небезпечними — «загроженими», як висловлювався провідник. Доводилося попереду пускати розвідників, щоб не натрапити на засідку або армійську частину. Проминули Старий Почаїв. Дісталися Кокурова. Мусили переходити річку по єдиному поблизу мосту. На мостах зазвичай — засідки.

— Ні, у нашому селі все спокійно, немає ні війська, ні НКВС, — запевнив чоловік із хати на околиці. Частина увійшла в село. І майже одразу заговорили автомати, заторохкотіли скоростріли. Ніч місячна, видно, хоч голки збирай. Одна з перших куль поцілила в ногу провідникові. Роман кликнув «Сокола», нового товариша по загону. Посадили провідника на кріс і подалися бігцем до лісу, провалюючись часом по пояс у сніг.

Услід лунали постріли. Тіні на снігу — непогана мішень. Нарешті — ліс. «Ліс — наш батько, нічка — наша мати» — як ніколи правдиво сприймалися слова. Рятуй нас, мати, визволяй, батьку! Маючи на руках кількох важкопоранених, загін мусив зупинитися у найближчому лісі. Аж навесні пішли далі — до Антоновець на Шумщині.

Тут у Романа з’явився новий напарник — «Богдан». Хлопці отримали завдання — осісти в селі. Вони були частиною радіомережі, якою Провід ОУН мав намір покрити терени своєї діяльності. Великих потужних радіостанцій не було, тому мусили користуватися кількома «транзитними». Приймати повідомлення — і відправляти на наступну «точку». Просто. І невимовно складно, бо відколи травень розквітнув салютом перемоги, кількість радянського війська в містах і селах Галичини подесятерилася.

Травень висушив дороги. Та вони більше не були потрібні — Роман та Богдан сиділи в криївці і працювали. Господарі, надійні, щирі люди, дбали про хлопців, як могли. Так тривало кілька тижнів. Якось завітав до них референт провідника «Дубового». Дав нове завдання. Але вийти із села не зміг — військова частина, кілька сотень піхоти замешкали у селі. З будинку довелося перебиратися до криївки. Криївка — на метровій глибині, вентиляційні труби виходять у стайні, під жолобом, все надійно, ніхто не помітить.

Та сидіти у криївці — не так легко, як здається. Немає світла — електричний дріт вкаже місце, свічка з’їдає повітря, а його і так обмаль. Вимушена нерухомість, темрява, брак їжі — господарі не такі заможні люди. І постійна тривога — знайдуть чи ні?

Солдати не сиділи по хатах — ретельно обшукували село — обійстя за обійстям. Мали вже певний досвід — знали, де зазвичай копають криївки. Якось просто над головою у хлопців загавкали собаки. Солдати знайшли під жолобом вентиляційний отвір.

— Давайте копать — оні гдє-то тут!

— Да где — тут? Лаєт собака, ну і кто ейо знает, почему? Может, крису почуяла?

Хлопці підготували пістолети. Кількість набоїв знали — останніх два — для себе.

Солдати обшукали все в хаті, у хліві, у стайні. Пішли. Богдан поставив пістолет на запобіжник.

— Думав, усе, доведеться стрілятися. Живим не дамся.

— Боїшся зрадити?

— Не боюся. Просто не хочу.

Того вечора хлопці вирішили вийти з криївки.

— Так ми всю війну просидимо! Краще згинути в бою, ніж задихнутися, мов щур у норі! — відрубав Роман. — Підемо до лісу! Знайдемо своїх. А в сотні жити легше — що всім, те й мені.

Богдан підтримав. Референт «Дубового» вагався:

— Ми повинні бути тут...

— Як знаєте. Можете залишатися!

З криївки вийшли утрьох. Скрадаючись, перейшли дорогу, пробралися до лісу. Тут зітхнули вільніше — солдати до лісу не потикалися, почувалися у несходимих волинських хащах непевно. Заночували. Надихатися не могли вільним, чистим повітрям — тільки відсидівши довгі дні в підземеллі, можна оцінити цілющість свіжого лісового кисню, настояного на первоцвітах.

Крокували, вільні, готові до подвигів, упевнено — совєтів поблизу немає. Враз — постріли. Крісові. Автоматні. А ось і скоростріл проспівав своє «так-так-так».

— Хто б це міг бути? Начебто наших частин тут немає, — замислився референт. — Ходімо ближче, роздивимося.

Загадкове військо було вбране хто як — хто у мадярську шинелю, хто у форму дивізійників батальону «Нахтігаль», хто в цивільні куртки. На головах — мазепинки чи звичайні селянські шапки.

— Хлопці, ура, це — наші! Бачите отого довжелезного? Це Гаврило. Він з нашого села, пішов в УПА. І ще оті хлопці начебто знайомі... — референт придивлявся, приглядався, аж поки не переконався — це наші!

Вийшов зі схованки за кущами:

— Привіт, хлопці! Гавриле, це ти?

Гаврило чомусь не дуже зрадів односельцеві. Та все ж відрекомендував:

— Це наш хлопець, з нашого села.

Привіталися:

— Слава Україні!

Почули у відповідь:

— Героям слава!

Навпроти хлопців стало кілька людей з автоматами. Необхідні у таких випадках питання. Необхідні відповіді. Хлопці не назвали ні своїх справжніх імен, ані навіть псевдо — хто їх знає, цих людей — до якої частини вони належать.

— Ну, ходіть з нами! Гуртом і бацьку легче біти!

— Батька... — поправив машинально Роман. — А ви з яких теренів родом?