Лицарі любові і надії - Леся Романчук

—Я... Я з тієї Волині, що аж під Білорусією. Таму і мова така, трохі бліже к бєларусской, — пояснив хлопець з автоматом, спрямованим навіть тепер, після знайомства, на Романа.

Романові це не дуже подобалося, але обережність і ще раз обережність — чи не найкраща тактика тепер, коли стільки непевного люду вештається лісами й дорогами?

Зайшли на хутір — мабуть, їхня база, перезирнулися хлопці.

Референта одразу повели в хату, яку займав провідник. Хлопцям дали по мисці каші.

— Кушайте, хльопці! Мабуть, гольодниє? — симпатична дівчина поклала ще й хліба, не шкодуючи.

Гарна дівчина, гарна, нічого не скажеш. Кругле біле обличчя, брови шнурочком, вуста, мов вишні. От тільки розмова якась дивна — м’яке, майже з м’яким знаком «л», не галицька вимова. І не волинська.

До хати зайшли ще троє — дівчина, чимось зовнішньо схожа на ту, що куховарила, але з медичною сумкою через плече, і двоє хлопців — один чорнявий, кучерявий, інший — із акуратними тонкими вусиками.

— Послухай, Романе, а тобі не здається, що вони зі Східної України? Вимова наче полтавська? — засумнівався Богдан.

— Ну, в лісі багато всілякого люду! От у нашій сотні був навіть італієць Джузеппе. Дезертирував з німецького війська і пристав до нас. Чудовий був хлопець, — заспокоював Богдана і себе самого Роман.

А місцеві «боївкарі» вже не завдавали собі труду навіть прикидатися перед гостями — один приклався в ніжнім поцілунку до білого личка куховарки, а інший запустив нахабну руку просто за пазуху медсестрі. Дівчата, мабуть, звикли до такого вільного поводження і опиралися задля годиться, мляво.

Роман закляк. Зрозумів — це не сотня УПА! Так поводитися з дівчатами повстанці не можуть, заборонено статутом! Звертання на «ти», мова — якась дивна! Це — якісь ряджені! Провідники попереджували, що останнім часом по лісах енкаведисти запускають отаких псевдоповстанців, аби дискредитувати повстанський рух убивствами та вистежувати зв’язкових, криївки, боївки. На серці похололо — як же вони попались на гачок? Невже референт — зрадник? Невже він свідомо заманив їх у пастку? Треба тікати звідси, тікати!

— Розкажіть про себе, хлопці! — присів до столу один з «повстанців». — Де воювали? Чим уславили неньку-Україну?

Богдан посилено наліг на кашу, удаючи дуже голодного. Роман скупо цідив слова:

— Та ми... ми новенькі... Тільки прийшли — одразу потрапили в засідку. Всіх наших перебили, а ми оце... утекли... шукаємо своїх...

— Зате ми з «Кленом» — справжні герої! Правда, дівчата? Учора в одному селі зразу трьох ворогів знищили — голову сільради, директора школи і вчительку! Щоб не розносили совєцьку заразу серед наших дітей! А заодно ще й польського попа!

— У поляків — ксьондзи! — зауважив Богдан, прожувавши.

— Піп — він і є піп!

Богдан уже також зрозумів — час тікати. Повстанець ніколи не назве священика, хай навіть іншої церкви, попом. Ці люди — не наші!

— Дякую, хлопці, нагодували — як у рідної мами. Але нам би... до вітру...

— Ходімо, проведу! — вийшов з-за столу кучерявий. І автомат прихопив.

Ходити до вітру під дулом автомата — це щось нове, — пере-зирнулися хлопці. Та з кімнати їм вийти не довелося.

— Ходіть сюди, хлопці, поговоримо, — покликав старший цієї дивної сотні — у красивій вишиванці, новій мазепинці. — Моя фамілія — Конопльов!

Більше не треба було говорити. Все зрозуміло.

Замість розмови — зв’язали руки мотузкою, поклали на воза. Потім привели Богдана, також зв’язаного, згодом — референта «Дубового». Височенний Гаврило помахав на прощання рукою:

— Що вдієш, хлопці, прощавайте, часи такі.

Тим більш дивно було зустріти Гаврила тут, на Воркуті. Як він, бідолаха, злякався, побачивши Петра-Романа. Гадав, що тут йому й кінець. Траплялося на зонах, знаходили стукачів чи зрадників, знайомих по слідству, з розбитою головою (випадково з верхніх нар упала цеглина) чи з подушкою на обличчі — випадково задихнувся уночі. Та Петро не думав про помсту. Навпаки, розпитував Гаврила про подробиці діяльності їхнього загону провокаторів. Про цікаві речі довідався.

І Борис Мірус «підлив» інформації. Довелося йому побувати в енкаведистській «бочці» ще у 47-му. А було так: перед першими повоєнними «виборами» до рад влада вирішила повеселити народ. Створили агіткультбригади, куди увійшли найкращі творчі сили Львівського театру імені Марії Занько-вецької, де навчався у театральній студії молодий Мірус. Одну з таких бригад очолив сам секретар парторганізації Пенькович. Включили до складу й кількох студійців. Концерт закінчився пізно. Темної ночі вантажівка рушила до Львова. Раптом на дорозі з’явилася ще одна машина, розвернулася, стала поперек, перешкоджаючи проїзду. З неї висипалися якісь люди з автоматами. З лісу залунали постріли.

— Хто тут старший? До нас, швидко!

Розмовляли українською мовою.

Ніч, постріли, напад. Актори, особливо жінки, розхвилювалися:

— Хлопці, ви ж місцеві, галичани, рятуйте нас! Розмовляйте з ними, просіть! Ми ж актори, ми ні в чому не винні! — благали дівчата.

— Спокійно, дівчата, без паніки! Є серед нас чоловіки? Ви  ж маєте зброю, робіть щось!

Справді, дехто з акторів мав зброю. Цими справжнісінькими пістолетами по війні «обдаровували» акторів після «шефських» спектаклів у військових частинах: бери — не хочу! Та одна річ — хизуватися перед жінками, зовсім інша — використати, тим паче в такій ситуації.

На перемовини з «лісовиками» пішов парторг Пенькович. Розмова вийшла недовгою.

— Товариші, здайте партквитки і зброю! — звернувся дерев’яним голосом до авторів.

— Партквитки? — жахнувся один з комуністів. — Ніколи!

— Відходь на бік! — повів за ним цівкою автомата старший з «лісовиків». — Хлопці, пильнуйте!

— Товариші, здавайте, здавайте швидше, — квапив парторг. — Ось, тримайте. Комуністів більше немає.

— А ти як? Здаєш квитка чи стріляти? — прицілився у «незговірливого»