Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Петро почвалав, ледве тягнучи мокрі наскрізь чуні, до свого забою. Та попри все, на душі було світло. Ранкова підземна служба, розмова з невгамовним у своїй юнацькій бадьорості Борисом, для якого навіть шахта перетворювалася на сцену, а коняка — на глядача, ці дорогі миті лягали на душу цілющими травами.
— Гей, хто там? — пролунав з погано освітленого штреку знайомий голос. Лампа позаду окреслила довгу, мов тичка, тінь.
— Це я, Петро Кекіш! А це ти, Гавриле?
Тінь негайно зникла.
Петро криво усміхнувся. Зітхнув. Ну, звісно, Гаврило, хто ж іще тікатиме від нього, мов заєць. Знає кицька, чию сметану злизала.
Гаврило Непробачений упізнав Петра одразу, щойно новий в’язень переступив поріг. Намагався не потрапляти на очі. А коли ховатися стало ніяк, мусив таки признатися — так, я той самий Гаврило!
Той самий Гаврило!
Щоб дістатися до миті цього короткого знайомства, Петро мусив перегорнути чимало сторінок свого повстанського життя.
Бережани. Гімназія. Відступ німецьких окупантів, прихід окупантів чи не більш жорстоких, радянських. Таки більш. Про це довідалися невдовзі. Кількох гімназистів, що вступили до УПА, залучили до навчання у школі радистів. Важливість радіозв’язку для загонів не обговорювалася, на щастя, апаратури вдалося захопити чимало, німецької і совєцької, інструкторів також не бракувало. У школі навчалося кілька десятків юнаків та дівчат. Порядки були дуже суворими, щодо моралі зокрема — зустрітися з дівчатами поза уроками можна було тільки після служби у церкві в неділю, і то до вечора. За спробу бодай зазирнути в кімнату дівчат — суворе покарання. Звертання тільки на «ви», тільки на псевдо. Такі обмеження хлопців дратували — юнацькі симпатії зароджувалися швидко, але потім, у тюрмах, на допитах та очних зводах не один подякував долі, що жоден зрадник, а таких засилали в ряди повстанців чимало, не знав його справжнього прізвища.
Вивчили морзетку, будову апаратури, навчилися працювати — хвацько приймали і передавали повідомлення. Залишалося отримати апаратуру і розпочати роботу у своїй сотні. Дорога виявилася непростою. Радянські війська прорвали німецьку оборону під Бродами і перейшли в наступ. їхнього приходу очікували з дня на день.
Інструктор школи радистів на псевдо «Андрій» залишив при собі, як кандидатів в інструктори для наступних наборів радистів, двох хлопців — Петра — на псевдо «Роман» і «Ореста» — справжнього імені Петро так і не дізнався.
Завданням Романа й Ореста було підготувати апаратуру для загонів і переправити її в криївки. Розуміючи важливість справи, хлопці узялись до діла з усім завзяттям. І ось уже криївки готові. Та «Андрій» тягнув і тягнув із апаратурою, яка була складена в одній великій криївці поблизу села Мелни, де й знаходилася радіошкола.
«Випускників» школи саме мали розподіляти по загонах. Раптом — частина НІКВС, напад. Радисти прийняли бій. З бою живим не вийшов ніхто.
Андрій смутився за своїми учнями недовго.
— Хлопці, копайте нову криївку на протилежному боці села, туди перенесемо апаратуру!
— Навіщо, друже Андрію? — здивувався Роман. — Звісно, в криївці безпечно, але ж на третій-четвертий вихід в ефір нас неодмінно запеленгують і знайдуть. Накриють разом з передавачем. У лісі — інша справа. Відділ УПА нині тут, завтра — там. Шукай вітру в полі.
— Стаціонарний передавач? Ви ж нас самі вчили, що це небезпечно! — підтримав Орест.
— Виконуйте наказ! — Андрій не збирався рахуватися з думкою хлопців, мав власну.
Накази в УПА, як в усіх арміях світу, не обговорюються. Три ночі хлопці потай копали криївку. На четверту прийшов Андрій. Приніс лиху звістку — криївка поблизу Мелни «впала», хтось «всипав». Напали енкаведисти, всіх постріляли, апаратуру забрали.
Але ж знайти криївку навіть людям, які добре знали орієнтири, було дуже важко! Той, хто «всипав», мусив добре, дуже добре знати замасковане місце входу.
Андрій сумував недовго. Переночував з хлопцями, потім знову зник. Він часто зникав отак, не повідомляючи, куди. Говорив, «з нагальною інспекцією». Криївку, яку підготували Роман з Орестом, вважав «базовою», сюди йому приносили по підпільному зв’язку пошту. Якось хлопці розпечатали грипса — якийсь «Даль» запрошував до Мелни, там будуть «крашанки, ковбаси, варені яйця», та ще й дівчатка. Хлопці обурилися — як може командир завантажувати підпільну пошту, переносячи яку зв’язкові важать життям, такими дурницями. Висловили Андрієві своє обурення в очі. Побачивши розпечатаного грипса, він спершу зблід і почав кричати, що віддасть хлопців під суд, але потім, прочитавши про крашанки та варені яйця, заспокоївся і навіть засміявся — жарт, мовляв.
Самі невдачі переслідували хлопців із цим Андрієм. Зате сам він ловив удачу за хвіст обома руками. Знову отримав грипса від цього свого «Даля». Пішов до батькової хати, куди його викликав «Даль». Там на нього чекали енкаведисти у формі. Розмовляли мирно. На біду, нагодилася сусідка, побачила. Повідомила чоловіка. Чоловік повідомив Службу Безпеки. СБ спрацювала миттю — хотіли взяти зрадника на гарячому. Натрапили на збройний опір. Відступаючи та відстрілюючись, енкаведисти узяли «Андрія» із собою, буцім заарештували. Посадили на драбинястого воза. Невдовзі прислали машину — вивозити «на Сибір» батьків. Наладували машину добром — усе дозволили взяти із собою сім’ї «злочинця». А сам «злочинець», чомусь не зв’язаний, дорогою зістрибнув з того воза і кинувся навтьоки. Так уже солдати стріляли, так ретельно поціляли, так намагалися влучити, такий град куль випустили зі своїх автоматів, що аж ні разу не зачепили.
Неушкодженим прибув «Андрій» до криївки. Але, на щастя, не всіх хлопців з СБ вдалося перестріляти енкаведешникам. Залишилися свідки зради. Слідство тривало недовго. Під тиском доказів «Андрій» мусив розповісти, як за завданням НКБС зривав налагодження радіозв’язку між загонами Третьої Воєнної Округи «Лисоня». Признався й у тому, що Романа з Орестом теж мав «здати», але останніми, і за таких умов, аби вони не змогли пострілятися і потрапили б у руки катам живими.
Як картали себе хлопці за свою юначу довірливість, доброзичливість! Як раділи, що дотрималися присяги та правил
