Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Не марнує часу й новий єпископ. Розуміє — на місце замордованих повинні стати молоді, готові свідомо пройти хресну дорогу. І вони знаходяться і зголошуються, наперед знаючи вагу й гостроту шипів тернового вінця, що добровільно кладуть на чоло.
Отець Величковський працюває невтомно. Знову навчає семінаристів, висвячує нових священиків «мовчазної Церкви». І знову — суд, і знову тюрма. Закрита, найсуворішого режиму.
Це вже не Хрущов, не відлига, це — Брєжнєв. Уся країна семимильними кроками прямує до комунізму, а насправді тупо-четься на місці, панує начебто найдемократичніша в світі демократія, космонавти що не день дірявлять небо, запевняючи, що хмари, на якій сидить Бог, не бачили, отже її не існує у природі, генсек, млявий, позірно добрий, вселюблячий та ненаситний до хвали і нагород, роздає наусебіч поцілунки та ордени. Все так демократично. Лише Величковський знову в тюрмі. Лише Світличний, Стус, Чорновіл, Лук’яненко, Овсієнко, Литвин, Тихий, Оксана Мешко — за ґратами. У тій самій Мордовській зоні, де замордовано довічним терміном Михайла Сороку.
Та світ уже не той. Кордони прозорішають, «залізна завіса» іржавіє.
1973-ій. Отця Величковського звільнено. І вислано за кордон. У Римі зустрічаються, нарешті, на волі провідники Українського греко-католицтва.
Та залишилося зовсім мало. Ще буде Рим з його святощами. І розмова з Папою. І буде Канада, Вінніпег. І чотири тисячі українських пластунів в єдиному пориві гукатимуть «Слава!» мученикові за віру Христову. І серце його утішиться — он скільки її, нашої молоді, хай навіть і поза межами України...
Як найдорожчу реліквію, пронесе уже вільними дорогами єпископ Величковський свою безцінну чашу Грааля, дароносицю — табірну консервну бляшанку, в якій символічна кров Христова змішалася з реальною, справжньою кров’ю мучеників віри та державної незалежності України.
І серце його зупиниться зовсім скоро. Говоритимуть різне — що КДБ перед звільненням ввело отруту повільної дії. І цьому віриш, знаючи, як рука Москви усунула у спосіб злочинний та диявольськи-хитрий Євгена Коновальця, Степана Бандеру та Ярослава Стецька. Віриш і в чудо нетлінності мощей священно-мученика. Хіба схильний хтось на початку ХХІ століття вірити в чудо? А як не вірити, якщо у Вінніпегу під час перепоховання тіла у храмі святого Йосифа у труні, що майже розсипалася, зітлівши за тридцять років, знайшли останки, яких тління не зачепило — руки Владики Василія тримали хреста так само міцно, як і за життя, обличчя, майже не змінене, променіло тією ж святістю, як і колись, у потаємній підземній його церкві, у таємному покинутому забої воркутинської шахти.
Розділ 23— І все ж Господь добрий до нас, Борисе, — просвітлено звів очі до чорного неба шахти, ледь освітленої смужкою електричних лампочок Петро. — Яких людей зустрічаємо!
— Авжеж, постаралися совєти, щоб зібрати нас отут, під землею. «Клімат плохой, зато общество хорошеє!» — процитував табірний фольклор Мірус. — Ну, де ти там, моя коняко? А ходи-но сюди, а таку твою-перетаку, в Сталіна-мать!
— Борисе, — жахнувся Петро, — та як ти можеш? Як тобі язик повертається після служби поминати нечистого?
— А таки-так, нечистого. Сталін — нечиста сила, це точно! — сміявся молодий актор, якому довелося працювати у шахті коногоном. — Я цю коняку в спадок отримав, вона і живе тут, під землею, бідолаха. Сліпа, глухувата. І розуміє команди тільки з відбірного російського матюгання. А без слова Сталін взагалі з місця не рушає. Так її навчили мої попередники. Звісно, з великої синівської любові до генералісимуса. От послухай. Гей, коняко, гайта! Машко! Бісьта! Вйо!
Худюща, самі ребра й хвіст, кобила Машка стояла аніруш, не реагуючи на жодну з нормальних конячих команд. У колі її зацікавлень перебувало одне — можливість якомога довше простояти нерухомо, не працювати, не тягти оті важезні вагонетки з вугіллям, задля цього тварина ладна була удавати й тупу, й глухувату, й дурнувату.
— Нещасне ти створіння, — погладив Петро коняку одвічно-ніжним рухом, що в крові у кожного селянина. — Мордуєшся отут, під землею, така ж з/к, як і ми.
— Е, не скажи, їй краще, — невмируще почуття гумору, здавалося, не покидає Міруса за жодних умов. — Бачив би ти, брате, як її годують! Пальчики оближеш... Дбають про худібку. Тут коням і собакам живеться, мов у раю. А ми... Що ми? Один здохне, трьох інших заарештують. Але ми не дамося! Ми виживемо! Я ще привида батька Гамлета не зіграв. Подібний? Навіть без гриму. Чи й самого вождя і вчителя, а також лучшего друга дєтєй... Ото ще вуса — і викапаний! Правда, коняко? Ну, рушай, чи примерзла?
Коняка удавала невидющу й глуху.
— От бачиш, Петре? Хоч бий, хоч кричи — нуль! А зараз... А таку твою-перетаку в Сталіна-душу...
Коняка негайно прийшла до тями, клацнула копитами, стала струнко й рушила як могла доходяжно-стройовим, тягнучи вагонетки.
— Бачиш, Петре? От вона, сила безсмертного, вєлікого і могучего! Та це ще нічого. Пригадуєш, минулого тижня комісія з Москви перевіряла шахту. Мусив і при них так само командувати. Ледь не помліли. Крику було! Хотіли другий термін навісити — за антирадянську агітацію, аби не поминав усує імені вождя народів. А я їм відіграв дурня точно за системою Станіславського — «вірю — не вірю», не вірите — самі спробуйте! Пробували Машку з місця зрушити — били, за гриву тягали — городські, що з них візьмеш... Кричали, ледь не луснули. З відчаю матюкатися почали. А ледь згадали Сталіна укупі з чортом — одразу скотинка отямилася і чемно закрокувала куди велено. Інакше цей агрегат не заводиться! А шахта мусить давати план. Тому без Машки — нікуди! А Машка без мату — нікуди.
Почувши рідну вухові команду, Машка повагом рушила.
— Та куди ж ти, немудра тварино! — похопився невдатний коногон. — Стій! Ще не навантажили! Зупинися, а таку твою тудить, в Сталіна-Берії і всього політбюро мать!
Кобилка знову зупинилася