Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Та як же не хочеться вмирати!
Спокійно, спокійно, отче, тобі не вперше, ти вже вмирав одного разу — коли приймав постриг. Тоді помер для світу хлопець Василько, а народився інший — монах Василій. Брати-монахи проспівали над тобою парастас, поховали тебе для світу. Ти з радістю прийняв тоді цю смерть тіла, щоб воскреснути в іншому, духовному вимірі, возвеличити дух. Чому ж так голосно стукає серце тепер, коли ведуть на справжню, не умовну, реальну смерть?
Господь покликав тебе вмерти за віру. От воно, справжнє мучеництво, справжнє терпіння. Прийми.
Отець глибоко вдихнув і... посміхнувся.
— Ти чьо, парень? — перезирнулися убивці. Старший додав із розумінням справи: — В уме, відать, поврєділся. Тут такое биваєт.
Довго водили коридорами. Давали час відчути — от воно, вже зовсім близько. Давали час земному тілу потремтіти, пролити смертний піт. Щоб підкосилися ноги, щоб серце затріпотіло, щоб кожна клітинка волала бажанням жити! Щоб слабкість людська взяла гору... Аби просив, аби благав. Аби підігнув коліна не перед Господом своїм, а перед ними, представниками сили, реальнішої за «опіум для народу» — радянської влади.
Не вийшло. Не впав навколішки, не благав. Лиш посміхався, світліючи обличчям, і бурмотів ледь чутно якісь свої незрозумілі слова незрозумілою мовою, молився, мабуть.
Завели у камеру. Оголосили про заміну розстрілу на десять років таборів. А ще поманили спокусою свободи — такою п’янкою після очікування смерті. «Підпиши перехід на православ’я — й одразу на волю. Якщо ні — не вийдеш звідси НІКОЛИ!»
Аж тепер, наприкінці отого десятилітнього терміну, зрозумів отець Василь усю безжальність отого — НІКОЛИ. Зовсім близько, неподалік від Воркути, прийняв мученицьку смерть владика Григорій Лакота. Звістку про це передав брат по вірі, литовський католицький священик отець Сварінкас. Загинув у неволі єпископ Йосафат Коциловський. Голіаф збирав свої жертви. Жнивувала смерть. Тривав покіс і на волі — підгрібали непокірних — навіть тих, хто спершу наче «підписав» перехід — а потім так і не оформив юридично свою підлеглість Московському патріархату. Рясно косити було вже нікого, визбирували тих, хто дивом уцілів. У 1948-му таких було 10, у 49-му — 17, у 50-му — 35 непокірних та упертих. Усі пішли «виправляти свої помилки» по лютих Сибірах...
Людина, навіть просвітлена до святості, живе у теперішньому часі. Картини майбутнього приховані від нас. Лише мрією можна відхилити завісу й побачити краєчок бажаного. Можна іще вірити, вірити, що бажане здійсниться. Чим іще, як не силою віри, пояснити непоступливість, непохитність смертного тіла мученика перед велетенським Голіафом сталінізму? Але юний, прекрасний тілом Давид уже заклав камінь до своєї пращі, відшукав поглядом потвору... Зовсім скоро той день, що мав би змінити світ — та березнева дата похоронних маршів і надгробних ридань. Голіаф конає не у славі — в калюжі власної сечі, оточений наступниками, що благають у диявола його смерті. Не допускають лікарів. Не полегшують смертної муки словом. Без сповіді, без відпущення гріхів, без каяття виривається з тіла і падає брилою важезних злочинів на дно найбільшого казана зі смолою чорна подоба душі. Сталося. Змінилося. Змінилося?
Густий і непрохідний ліс таборових нетрів. Нагорі — буря, а внизу й травинка не шелесне. Це у них там — зміна епохи. А тут — «падйом!», «атбой!», «вихаді без паслєднєво!». Отак добігають кінця десять років хресного шляху отця Величков-ського. Перший крок поза ґратами — до Єнісейська, прийняти сповідь митрополита. І аж потім — до Львова. До рідних, до вірних. Надихатися повітрям свободи! Поспішав, передчуваючи, що брама табору відчинилася ненадовго. Поспішав. Підпільно, таємно, служив, ніс слово Боже. Навчав молодих семінаристів за умов суворої конспірації, висвячував на місце невинно убієнних.
А митрополит — знову долає стації свого хресного шляху. Заслання змінюють новим терміном. Етапи, етапи... Єнісейськ, Красноярськ, Камчатка, Тайшет. Знову Потьма. «Худоб’ячі вагони, набиті в’язнями, обставлені вартовими вежами, кулеметами, освітлені прожекторами. Крізь маленьке заґратоване віконечко видно безкраї засніжені простори Сибіру». Мордування плоті, катування тіла, і вишукана, диявольська спокуса духу. Після страхіть Потьми, після упослідження, якого добрий господар не стосуе й до худоби, разючий контраст: вагон з усіма вигодами, Київ. Камера — майже готель. Тепло, чисто, чудове харчування, звертання на «ви». Не тридцять, а всі тридцять три тисячі срібняків за маленьку послугу радянській владі — підписати вже готового листа проти Папи та націоналістів за кордоном. А відтак — найвищі чини в Російській православній церкві, Київ, лікування, всі доступні смертному вигоди. «Та ви знущаєтеся наді мною!» — обурено вигукнув глава українських греко-католиків. Ображена радянська влада визнала Йосифа Сліпого небезпечним злочинцем-рецидивістом і порятувала своїх громадян від руйнівного впливу його слова на їхні душі суворою ізоляцією в Мордовських таборах особливого режиму.
Вже відгримів ХХІІ з’їзд партії, вже давно засуджено «культ лічності», вже реабілітовано десятки тисяч невинних і звільнено сотні тисяч винних, вже зачинилися іржаві ґрати ГУЛАГу, розчинилися в океані Сибіру його прокляті острови, лише в’язням Христовим немає амністії. Аж у 1963-му, після цілої зливи газетних публікацій, після особистого листа Хрущову від Папи Іоанна ХХІІІ та втручання президента Сполучених Штатів Джона Кеннеді в’язня Йосифа Сліпого нарешті звільнено.
Звільнено без права жити в Україні. Знову заслання, тепер уже довічне — за кордони рідної землі.
Три дні в Москві — для прощання з рідними. Та митрополит не може залишити свою гнану церкву без пастиря. До Львова лине телеграма. І під виглядом члена родини прибуває до Москви монах-редемпторист Василь Величковський, який промислом Господнім кілька місяців дихає повітрям волі — в короткій перерві між своїми нескінченними арештами. У готельному номері, таємно, лише перед ликом Господнім відбувається висвячення Величковського на єпископа Луцького і місцеблюстителя Української Греко-Католицької Церкви.
Віднині шлях кардинала Сліпого — поза межі України. Цілий світ відкриється його окові, десятки країн зможе відвідати пастир, лише стражденна батьківщина, до якої щодень лине думкою, заборонена й недоступна. Його справу продовжить Василь Величковський — під недремним спостереженням КДБ.
Церква житиме — не у пишних будівлях, не в соборах і митрополичих палатах, а в приватних помешканнях. Потаємно, скрадаючись, хреститимуть греко-католики своїх дітей і братимуть шлюб, ховатимуть небіжчиків і святкуватимуть празники. Ті нечисленні владики, яким вдалося вижити,
