Лицарі любові і надії - Леся Романчук
Ще один хрест — найважчий, митрополичий, упав на його плечі після смерті владики Шептицького 1 листопада 1944-го. «Покликання до пастирської служби — це відречися самого себе, взяти хрест на свої плечі і йти слідом за Христом з любові до Христа». А вже напровесні 45-го — арешт і... тюрми, тюрми, етапи... Львівська, Лук’янівка у Києві, Луб’янка у Москві. «Грозьби і просьби», тортури духу і спокуси — зречися! Етапи, етапи, етапи... «Довгий шлях відречення, несення хреста і свідчення Йому «пред чоловіки». Прорік Ісус: «І будьте мені свідками в Єрусалимі і в усій Іудеї та Самарії, і аж до краю землі». «Але на придорожніх стовпах мого шляху видніли інші написи: не Єрусалим, Юдея, Самарія, а Львів, Київ, Сибір, Красноярський край, Єнісейськ, Полярія, Мордовія, і так дослівно «аж до краю землі». «Ув’язнення ніччю, тайні судилища, безконечні допити і підглядання, моральні і фізичні знущання й упокорення, катування, морення голодом, нечестиві слідчі і судді, а перед ними — я, безборонний в’язень-каторжник, німий свідок Церкви, що знеможений, фізично і психічно вичерпаний, дає свідчення своїй рідній мовчазній і на смерть приреченій церкві. І в’язень-каторжник бачив, що його шлях «на краю землі» кінчається приреченням на смерть!» — так напише збережений Господом для людства і мовчазної тоді, забороненої Греко-Католицької Церкви кардинал, а потім Патріарх Йосиф у своєму «Заповіті».
«їдуть на заслання... то триває місяцями. Заки каторжник приїде, то такий вимучений, при різних нагодах пересадки, різні сторожі, голод, холод... Приїде на етап страшно худий, виснажений, змучений і до рапавих дощок, зимних як лід, прикутий. Вже, крім самого вигнання, та фізична мука добиває людину» — напише згодом про заслання Папи Климентія кардинал Йосиф Сліпий. Глибокий власний біль та знання вчувається у кожнім слові. Про власні страждання не пише — дотримується зобов’язання перед советами «не робити з власної долі політичної справи». Дотримуватися права честі навіть в угоді з безчесним — чи не гідна чоловіча позиція?
Отець Величковський табірною поштою отримував час від часу звістки про скорботний шлях по «рапавих дошках», який мусив долати митрополит з волі антихриста. І серце боліло більш його терпіннями, ніж власними. Один із засуджених німців, професор Гробауер при випадковій зустрічі поділився спогадом про етап до табору в Комі, на самісінькому краю землі, далі — тільки Льодовитий Океан: «Змордований етапом, святий отець безсило сидів на своєму наплічнику, не маючи сили підвестися. Раптом підлетіли двоє молодих, із «блатняцького кодла», вдарили, кинули на землю, вихопили отого наплічника із жалюгідним скарбом в’язня — і зникли, наче й не було їх тут. Знеможений Князь Церкви лежав на підлозі, не маючи сили ані підвестися, ані витерти крові, що сочилася з розбитого обличчя...» Звісно, це діялося з відома і за дорученням табірної адміністрації, щоб перетворити і без того нестерпне життя в неволі на справжнє пекло. І чим достойніше мовчав пастир, чим з більшою гідністю переносив свої терпіння, тим більш шаленіли князі тьми у Потьмі. Бажко було виконувати отримане із Москви завдання — довести упертого з/к до зречення за будь-яку ціну. А він лиш повторював розбитим ротом слова молитви і благословляв гонителів.
Звідки бралися сили вистояти і не проклясти звіра? «Надлюдську витривалість та якусь таємничу силу давали мені записані в моїй душі євангельські слова Христа: «Се аз посилаю вас яко овци посреді волков. ... Предаст же брат брата на смерть, і отец і чадо, і восстанут чада на родителей, і убіют іх. І будете ненавидими всіми імене мого ради. Претерпівий же до конца, той спасен будет (МТ.10, 16-22). Силу на цьому моєму хресному шляху давала мені свідомість, що цим шляхом за мною іде моє духовне стадо, мій рідний Український нарід, всі владики, священики, вірні, батьки і матері, малолітні діти, жертвенна молодь і безпомічні старці. Я не самотній!»
В’язень Величковський тулив до серця поштівку, списану почерком владики. І почувався не самотнім на хресній дорозі, яку торували пліч-о-пліч сотні тисяч «претерпівих» за спротив злу — хто зброєю, як Петро Кекіш, хто — словом і акторським талантом, як Борис Мірус, незнищенним оптимізмом та вірою в майбутнє України, як Володимир Романчук, хто — мовчазний, та найнебезпечніший — спротив вірою у Господа.
Згадував і власний шлях. Одразу після арешту він видавався коротким, мов політ кулі: за антирадянську пропаганду в своїх проповідях о. Василь Величковський заслужив у влади «вищої міри» — розстрілу. Три місяці провів у камері смертників. І там зрозумів остаточно свою необхідність людям. Найпереконаніші безбожники перед лицем смерті, невідворотної і близької, шукали шляху до Бога, благали його захисту й підтримки. Це було вже покоління, що виросло після більшовицької «революції» поза церквою. Відкривати цим людям, смертникам, таким же, як він сам, лик Христа, міру Його любові і прощення, давати їм останню розраду перед останнім кроком за поріг, благословляти на перехід у засвіти, навчити молитви, аби було на вустах те слово, яким прощаються із земним життям, — отаку щоденну душпастирську службу день у день довелося служити. А потім прийшов лютий час ступити за поріг життя самому.
Вони прийшли...
Готувався до смерті, неминучої і близької, готував і дух, і тіло, та коліна таки зрадливо затремтіли — тіло людське немічне...
Скрегіт ключа в замку камери відізвався у серці — невже останні кроки лічить по землі монах Величковський?
Непроникні, суворі, відлюдькуваті лиця без очей... Хто з них стрілятиме? В груди чи в голову? Як воно відбувається у них — розстріл? Чи дадуть хоч помолитися перед смертю? Мабуть, ні,
