Лицарі любові і надії - Леся Романчук

Петро схилився до руки пастиря, такої ж грубої і спрацьованої, такої ж шахтарської, як і його власна. Отець перехрестив хлопця, поклав руку йому на голову, благословляючи.

— До цього подвигу ми готувалися ще з двадцятих років... — голос священика шелестів тихо, та залягав у серце навіки. — Знали, що не мине нас чаша сія... Першим пішов на цю Голгофу блаженний Леонід Фьодоров...

— Росіянин? — не йняв віри Борис.

— Так, росіянин. Отець Фьодоров — екзарх російських греко-католиків, заарештований ще у двадцятих... Згинув десь на Соловках. У двадцять третьому писав до митрополита Андрея: «Я переконаний, що коли буде пролито нашу кров і до того ж у великій кількості, то це буде найкращий fundamentum ессіезіае гшзіае саШІісае» — фундамент російської католицької церкви. У стражданнях усієї Російської Церкви — православної та католицької — він вбачав «тайну відкуплення» та її особливий внесок у «єдність Церкви вселенської». У кожного — свій хрест. Ісус пішов на хрест заради відкуплення людства. Чому ж ми, церковні владики і прості священики маємо уникати гонінь, на які диявол надихає наших мучителів? Якщо їм потрібна кривава жертва, то нехай п’ють кров пастирів, але не пастви. Митрополит Шептицький передбачав ці часи. Не раз у проповідях закликав: «Приготовляйтеся на часи, в які прийдеться вам за Христа і Його Церков терпіти, а може й життя в жертву принести». Був готовий принести й особисту жертву, — гірко зітхнув святий отець, згадавши свого вчителя. — Звертався до Папи Пія XII з особистим проханням «уділити апостольське і батьківське благословення і наказати, уповноважити і призначити мені вмерти за Віру і Церкву... Ми сповнимо наше завдання, і Голіаф радянського комунізму відійде». Так писав ще у жовтні тридцять дев’ятого владика Андрей.

— І Голіаф комунізму відійде... — повторив Борис Мірус. — Якби ж то...

— Треба вірити, діти мої, наша кривава жертва не буде марною. На наших кістках постане незалежна українська держава! І наша гнана церква повстане і возсіяє, і кожна жертва ненаситного Голіафа буде згадана і пошанована. А ми мусимо вірити і... любити. Любити Господа нашого, любити ближнього. І не боятися майбутнього, терпінь і гонінь. «Страху немає в любові, а, навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо... хто боїться, той недосконалий у любові» (1 Йо. 4:18)

— Любити ближнього... — замислився Петро.

— Ближнього — це означає і бригадира, який кидається на нас із кулаками, і наглядачів, котрі натравлюють собак за кожної нагоди, і свого слідчого, котрий відбивав печінки, і генерала Дерев’янка... їх я теж маю любити? — не засумнівався, а просто визнав власну неспроможність виконати за цих умов основоположну заповідь Христову Борис. — І Сталіна я маю любити? За те, що зламав мені долю, за те, що молодість, кращі акторські роки, коли грають юних і закоханих, минають отут...

— Нічого, ти ще зіграєш свого Гамлета, — потішив Петро.

— Гамлета... Тінь батька Гамлета, от що від мене залишилось, — не стримався від жарту Борис.

— Нічого, Борисе, були б кості, а м’ясо наросте!

— Маєш рацію, Петре, головне — вижити. І в дусі не зламатися. А тіло — відживимо. Бог терпів... Митрополит терпить...

І отець Величковський дістав сховану біля серця поштівку — дрібні літери, підпис — Йосиф.

— Упізнаєте почерк?

Хлопці заперечливо похитали головами — ні. Звідки їм знати руку, що водила цим пером? Утім — Йосиф...

— Митрополит? — здогадався Петро і прикрив рота — і в шахті стіни мають вуха.

Отець схилив голову на знак згоди.

Маленькі літерки несли звістку з далекого Красноярського краю. Блаженніший живе в будинку інвалідів. Голодно. Нужденно. Хворіє. Допомагають йому дві старенькі монахині, заслані після відбуття своїх термінів. Просить отця Величков-ського після закінчення терміну приїхати і висповідати його.

Хлопці торкнулися поштівки з трепетом — немов святої реліквії.

Десь удалині знову почулася лайка — бригадир учергове шпетив когось. Аби не наражатися на сутичку, кинулися урозтіч.

Подолавши черговий напад запаморочення, отець Василь сховав поштівку, підвівся, відсунув ящика подалі, аби бригадир не мав зайвої нагоди згадати нечистого чи хлюпнути в очищену ранковою службою душу трохи брутальної російської лайки. В’язень Величковський ладен був терпіти що завгодно — голод, побиття, лиш одного не переносила душа — гидкої матірної лайки, словесного бруду, що виливався з кожного нечистого рота так легко, і ранив так боляче...

Важко долав слабкість... Хотів ступити кілька кроків — та серце застукотіло часто-часто, нерівно і так гучно, наче мало вирватися з грудей. Спокійно, спокійно, розмовляв отець сам зі своїм тілом — усе гаразд, треба тільки рівно дихати — і минеться. Ой, це зрадливе, слабке людське тіло! Дух — сильний, незламний, а тіло... Як швидко зношується, нищиться воно у неволі. Наступного літа мине п’ятдесят. Вік повної зрілості і сили для чоловіка. Вік мудрості й розквіту для священика. Вік глибокої старості для в’язня. Навіть хлопці, яким ледве тридцять, виглядають тут старими. А п’ять десятків літ і здоров’я, підірване голодом і непосильною фізичною працею, лежать на плечах важенною брилою. Отець Василь сперся до стіни і змовив молитву. Не за себе — за свого наставника Йосифа Сліпого. За шість десятків літ святого отця. За муки, фізичні й духовні, які приймає він десь отут, неподалік, в одному з таборів Комі. А може, знову повезли кудись у Сибір чи Красноярськ? Чи на суд. Чи в Москву — обіцяти золоті гори й високі пости в російському православ’ї, аби лиш зрікся. Як тяжко йому, Блаженнішому, в його літа, нести отой добровільний хрест, узятий на плечі після смерті великого князя церкви Андрея.

Як блискуче починалося життя Йосифа Коберницького-Сліпого! Обдарований хлопчик народився у маленькій скромній хатинці в селі Заздрість на Тернопільщині. Неподалік — Зарваниця, найбільша, та занедбана, заборонена і примусово забута святиня української греко-католицької церкви. Може, чудодійна