Лицарі любові і надії - Леся Романчук

— Не згадуй нечистого у підземеллі, — ледь спромігся перехрестити нехристя отець.

— Отцеві недобре, мусимо допомогти, — підтримував, підставивши сильне молоде плече Борис Мірус.

— Ну, ладно, ведіте, — змилостивився бригадир. І навіть не вилаявся услід — в душі таки залишилося місце для поваги до душпастиря.

Легко сказати — «ведіте!» Від знесилення та, мабуть, від почутого лихого слова, що завжди боляче било по свідомості, пастир ледве тримався на ногах. Хлопцям довелося майже нести.

— Стривайте, зупиніться, брати мої...

— Вам гірше, отче?

— Я загубив мою вервечку!

Вервицю отця Величковського знали всі. Він не випускав її з рук — постійно молився, перебираючи не дерев’яні, не металеві, ні, зроблені з в’язкого табірного хліба і висхлі на камінь чотки. Лише за умови хвилевої непритомності могла вона випасти.

Хлопці озирнулися — як знайти дорогоцінну річ у мороці та шахтному пилові?

— Что ти там патерял? — вже без мату перепитав бригадир.

— Вервечку. Чотки. Чотки, на яких моляться, — пояснив Борис.

І чудо! Бригадир схилився, присвічуючи собі лампою...

— Ето? — підняв із землі нитку.

Отець утішився, наче віднайшов великий скарб.

— Цю вервечку я зробив зі шматка глевкого хліба ще у тюрмі. Вже восьмий рік з молитвою перебираю щодня... Хай благословить тебе Господь, добра людино! Я молитимусь за тебе! — і знову перехрестив бригадира.

І знову чудо! Мабуть, пригадавши, як мама маленьким водила до церкви, лютий безбожник підняв руку, щоб перехрестити нечестивого лоба. Отямився:

— Ну, всьо, ведіте! Хватіт...

Хлопці довели отця Василя до його робочого місця. На той час отець працював у шахті «дверовим». Обов’язок «дверового» полягав у забезпеченні нормального надходження повітря у шахту. Порівняно із працею в забої це була відносно легка робота, не потребувала великих фізичних зусиль. Галичани намагалися навіть за умов шахти полегшити перебування отця в неволі. Всмоктана з молоком матері повага до душпастиря спонукала шукати будь-якого шляху, аби перешкодити виконанню звірячого задуму совітів — знищити фізично тих, хто не підкорявся духом. Центром «комітету порятунку» був усе той же Володимир Романчук — завдяки його умінню домовлятися задля доброї справи з ким-завгодно, хоч би й з нечистими на руку бригадирами та нарядчиками, невтомному прагненню рятувати «своїх», вдавалося часом перевести святого отця на якусь спокійнішу працю. Хоч на місяць, хоч на тиждень прихистити його передчасно посивілу голову десь у теплішому та менш шкідливому для здоров’я місці. Надовше не виходило — начальство суворо пильнувало, щоб праця в’язня Величковського використовувалася лише за призначенням — «ТФТ» — «тяже-лий фізіческій труд».

Усі советські свята — перше травня, «октябрські», в’язень Василь Величковський проводив у суворій ізоляції — у холодному і голодному БУРі, такі заходи застосовувалися проти «особливо небезпечних». Утім, від цього страждало лише тіло, аж ніяк не душа — ці «празнікі» ніхто з українців не мав за свята. Зате справжні, церковні свята — Різдво, Великдень, Покрову — день УПА святкували за будь-яких умов. Не так зовнішньо — бо й за тим пильнували, як внутрішньо, душевно, молитовно. Уранці, в глибині шахти, таємно від охорони, отець правив службу. Нелегко було віднайти необхідне для відправи — бодай кілька родзинок, щоб «перетворити» воду на літургічне вино. Звідки збирав ті родзинки Романчук, який сам себе призначив відповідальним за «матеріальне забезпечення» святої літургії, — лише здогадувалися, але щоразу перед святом Володимир віднаходив хоч кілька — то в знайомих грузинів, то в узбеків. На що вимінював, як домовлявся, як долав спокусу з’їсти негайно, бо терпів такі ж муки голоду, як усі?

Перед святковою відправою хлопці передавали одне одному таємну інформацію про час і місце — в суворій конспірації, як давні християни у часи римських катакомб. Кожен, хто мав змогу, намагався притулитися серцем до молитви, навіть якщо цього дня мусив працювати відбійним молотком під пильним оком бригадира.

— Як ви почуваєтеся, отче? Полегшало? — стурбовано питав Петро.

— Нічого, Богу дякувати, краще... Не згубіть лише моєї дароносиці...

Хлопці розуміли, про що йдеться — про звичайнісіньку консервну бляшанку, в якій «готувалося» оте тюремне, з родзинок та води, «вино», цим до блиску вичищеним «церковним посудом» послуговувався отець Величковський під час відправи.

— Ця вервечка з хліба і бляшана дароносиця — мої найдорожчі скарби. Не були б такими цінними навіть із суцільного золота, з перлами й діамантами. Бо замість вина — кров і біль мого народу, замість перлів — його страждання за віру, його викупна жертва, його ціна свободи. Це — моя чаша, і мій престол, і мій дискос, і моя церква. Незнищенна, бо вічна.

Отець присів на перекинутому ящику, що слугував йому стільцем, перевів подих.

— Нічого, з Господньою поміччю подолаємо й це. Не так багато вже й залишилося.

— Небагато? Ще понад два роки... — лічив не лише свої, а й отцеві дні неволі Борис Мірус — саме він поступився цього разу своєю роботою «дверового», коли постала необхідність влаштувати на «легшу» працю «нашого капелана», як називали отця повстанці.

— Не один я в неволі. Того дня заарештували весь вищий клір, — зітхнув отець Василь. — 10-те й 11-те квітня 1945-го — чорні дні нашої церкви. Мене узяли в Тернополі, а митрополита Йосифа Сліпого — у Львові. На щастя, Блаженнішому дали менше — вісім років, а вони минають вже навесні.

— От якби ж тільки випустили, нелюди! — вирвалося з грудей Борисові.

— Тут інша справа, Борисе, — нагадав товаришеві Петро. — Це ми з тобою тут замкнені на певний термін, а святі отці самі себе тримають у таборі. Добровільні в’язні Христові. Підписатися на православ’я — і воля хоч завтра. Воля, висока посада у Києві, чи й у Москві. Тому й мордують особливо, тому й пильнують, аби ніде