Білі зуби - Зеді Сміт

— Та заспокойтеся ви, — підозріло сказав Міллат. — Це не було так уже смішно.

Але Чалфени не заспокоїлися. Вони рідко жартували, хіба що жарти були криві або стосувалися чисел: що сказав нуль вісімці? Гарний у тебе пасочок.

— Ти збираєшся це курити? — спитала раптом Джойс з ноткою паніки в голосі, коли регіт стих. — Тут? Однак ми не любимо запаху. Ми любимо запах лише німецького тютюну. І якщо вже ми палимо його, то в Маркусовій кімнаті, бо інакше це не подобається Оскарові, так, Оскаре?

— Не так, — відповів Оскар, найменший, схожий на рожевощокого янгола хлопчик, який збирав свій замок «Лего», — мені все одно.

— Це засмучує Оскара, — повторила Джойс театральним шепотом. — Він не терпить цього.

— Тоді… я… вийду… з цим… у… садок, — повільно проказав Міллат голосом, яким говорять до ненормальних або іноземців. — Повернусь… за… хвилину.

Щойно Міллат відійшов так далеко, що вже не міг чути, а Маркус повернувся з чаєм, роки впали з Джойс, як стара шкіра, і вона перегнулася через стіл, як школярка:

— Господи, він розкішний, правда? Як Омар Шаріф тридцять років тому. Кумедний римський ніс. А ви з ним?..

— Та лиши ти дівчину, Джойс, — докірливо кинув Маркус. — Так уже вона тобі все розповість, правда?

— Ні, — відповіла Айрі, подумавши, що цим людям вона б розповіла все. — Ми не пара.

— Ага. Напевне, його батьки вже щось влаштували для нього? Директор казав мені, що він мусульманський хлопчик. Думаю, йому пощастило, що він не дівчинка, правда? Це просто неймовірно, що вони роблять з дівчатками. Пам’ятаєш ту статтю в «Таймс», Маркусе?

Маркус якраз шукав у холодильнику холодну миску вчорашньої картоплі.

— Гммм. Неймовірно.

— Але знаєш, з того, що я вже побачила, — він не схожий на мусульманських дітей. Маю на увазі, звісно, власний досвід, я бувала у багатьох школах із моєю ботанікою і працювала з дуже різними дітьми. Вони переважно такі тихі, знаєш, жахливо несміливі — а він такий… пристрасний! Але такі, як він, вибирають собі високих білявок, ні? Я маю на увазі, так зазвичай буває, якщо вони такі вродливі. Я знаю, як то бути на твоєму місці… У твоєму віці я теж закохувалася в серцеїдів, але з часом мудрієш, правда. Небезпека не така вже сексуальна насправді, повір мені. Тобі буде набагато краще із кимось таким, як Джошуа.

— Ма!

— Він про тебе говорить, не замовкаючи, цілий тиждень.

— Ма!

Джойс відповіла на цей докір із посмішкою:

— Що ж, можливо, я надто відверта з молоддю. Не знаю… в мій час треба було бути дуже цілеспрямованою, насправді треба було, якщо ти хотіла впіймати доброго чоловіка. В університеті двісті дівчат і дві тисячі чоловіків! Вони просто билися за дівчат, але якщо ти мала клепку, то вміла вибирати.

— Сонце, ти направду вміла вибирати, — сказав Маркус, обіймаючи її ззаду і цілуючи у вушко. — А ще ж ти мала такий добрий смак.

Джойс прийняла поцілунки, як школярка, що не хоче образити меншого братика своєї кращої подруги.

— Але твоя мати так не думала, правда ж? Вона думала, що я надто інтелектуальна, що я не захочу дітей.

— Але ти її переконала. Ці стегна переконають кого завгодно!

— Так, врешті-решт… але вона недооцінювала мене, чи не так? Вона не вірила, що я із чалфенівської породи.

— Вона просто не знала тебе тоді.

— Гм, і ми здивували її, чи не так?

— Так. Довелось ох як попрацювати в ліжку, щоб задовольнити її!

— У результаті чотири онуки!

Поки вони обмінювалися репліками, Айрі намагалася сконцентруватися на Оскарі, який робив уроборуса із рожевого слона в такий спосіб, що запихав слоновий хобот у його власний задній міст. Вона ніколи не була так близько до цієї загадкової та красивої штуки — середнього класу, і тому трохи розгубилася, заінтригована, захоплена. Це було і незвично, і дивовижно. Вона відчувала себе католицькою дівчинкою, що йде нудистським пляжем, розглядаючи пісок. Вона була, як Колумб, котрий зустрічає наївних аборигенів і не знає, куди подіти очі.

— Ти вже пробач моїх старих, — зауважив Джошуа. — Вони не можуть хвилини витримати, щоб не помацати одне одного.

Але навіть це було сказано з гордістю, бо чалфенівські діти знали, що їхні батьки були унікальним творінням — щасливим подружжям, — яких від сили набереться десяток на весь Ґленард Оак. Айрі подумала про своїх батьків, що торкалися одне одного тепер хіба віртуально — через посередництво предметів, на яких залишалися сліди їхніх пальців: пульт телевізора, кришка від бісквітниці, вимикачі на стінах.

Вона сказала:

— Напевне, це дуже кльово, якщо вони так-о через двадцять років.

Джойс закрутилася, як більярдна кулька:

— Це чудово! Це неймовірно! Ти просинаєшся одного ранку і раптом розумієш, що моногамія — не зв’язує тебе, а навпаки, звільняє! І нам треба ростити дітей — не знаю, чи тобі це знайоме — всі багато пишуть про те, що афро-карибці не налагоджують довготривалих стосунків. Це так сумно, правда? Я у своєму «Внутрішньому житті рослин» пишу про одну жінку з Домініканської республіки, яка переносила горщик зі своєю азалією з дому в дім аж шістьох чоловіків; спочатку азалія жила в неї на підвіконні, потім — у темному кутку, потім — у спальні з вікнами на південь, і так далі. Так не можна поводитися з рослинами.

Це була класична тирада Джойс, і