Білі зуби - Зеді Сміт
— Джойс! Джо-ойс! Прийшов Джошуа і його друзі — любителі маріхуани.
Краса. Римське pulcher. Це було перше слово, що спало на думку Джойс, коли Міллат переступив поріг її теплиці, підсміхаючись із Маркусових жартиків, прикриваючи свої темно-сині очі від зимового сонця. Краса: не лише концепт, а й ціле тілесне слово виникло перед її очима, наче хтось надрукував його на її сітківці — Р U L С Н Е R, — краса там, де ви найменше її сподівалися, схована в іноземному слові, що звучить, як відрижка або шкірна інфекція. Краса високого смаглявого юнака, який би мав, для Джойс, нічим не відрізнятися від тих, у кого вона щодня купувала молоко й хліб, хто видавав їй рахунки для перевірки чи віддавав її чекову книжку з-поза товстого скла банківського віконця.
— Мілл-ят Ік-бол, — сказав Маркус, смішно вимовляючи іноземні склади, — а також Айрі Джонс, як бачиш. Друзі Джошуа. Я вже сказав Джошуа, що це найсимпатичніші його друзі, яких я бачив! Переважно вони всі маленькі та худющі, такі короткозорі, що аж далекозорі, і всі клишоногі. І геть усі хлопці. Гм! — жваво продовжував Маркус, не звертаючи уваги на переляканий погляд Джошуа. — Це добре, що стан справ змінився. Ми якраз підшуковували наречену старому Джошуа…
Маркус стояв на садових східцях, безсоромно розглядаючи Айрині груди (хоча, якщо сказати правду, Айрі була на добру голову з лишком вища за нього). «Він доброї породи, розумаха, хіба з дробами йому ведеться трохи зле, але ми його все одно любимо. Ну…»
Маркус помовчав, поки Джойс піднялася із саду, зняла свої рукавиці, потиснула руку Міллатові і провела їх до кухні:
— Ти справді велика дівчина.
— Еее… дякую.
— У нас таких люблять — здорових їдців. Усі Чалфени — здорові їдці. Я не наполягаю, але Джойс — так. У доречні моменти, звісно. Ви ж залишитесь на обід?
Айрі стояла мовчки, надто знервована, щоб говорити. Вона не ідентифікувала цих батьків за жодним їй відомим типом.
— О, не звертайте на Маркуса уваги, — сказав Джошуа, весело підморгнувши. — Він старий підколювач. Це стара чалфенівська мулька. Вони бомбардують вас, як тільки ви переступаєте наш поріг. Перевіряють вас на дотепність. Чалфени не вважають, що ввічливе сюсюкання — потрібна штука. Джойс, це Айрі і Міллат. Двоє з природничого класу.
Джойс, частково прийшовши до себе від образу Міллата Ікбола, зібралася, щоб зіграти призначену їй роль Мами Чалфенів.
— Отже, ви — ті двоє, котрі псували мого старшого сина. Я Джойс. Будете пити чай? Значить, ви Джошева погана компанія. Я якраз обрізала живокіст. Це Бенджамен, Джек, а там у коридорі — Оскар. Просто чорний чи з манго та полуницею?
— Мені просто чорний, дякую, Джойс, — мовив Джошуа.
— Мені так само, дякую, — додала Айрі.
— Ага, — підтримав Міллат.
— Три звичайних і один манго, будь ласка, Маркусе, коханий, будь такий ласкавий.
Маркус, який якраз набив собі люльку і збирався вийти, повернувся із втомленою посмішкою:
— Я тут на побігеньках у цієї жінки, — сказав він, обнімаючи її за талію, наче гравець у казино, що згрібає свій виграш. — Але якби я таким не був, вона могла б утекти з першим-ліпшим молодиком, що навідався би до цієї хати. Не хотів би я пасти жертвою дарвінізму цього тижня.
Ці обійми, відверті, наскільки відвертими можуть бути обійми, були публічними, очевидно, — для Міллата, щоб той оцінив. Джойс не спускала з нього своїх молочно-голубих очей.
— Це те, що тобі треба, Айрі, — прошепотіла їй Джойс по-родинному, наче вони зналися вже п’ять років, а не п’ять хвилин. — Такий чоловік, як Маркус, надовго. Усі ці юнаки-зальотники класні, щоб розважитися, але які з них потім батьки?
Джошуа почервонів:
— Джойс, вона щойно прийшла до нас! Дай їй попити чаю!
Джойс набула здивованого вигляду:
— Я ж не спантеличила тебе, правда? Пробач Мамі Чалфен, у мене, що в голові, те й на язиці.
Але Айрі спантеличеною не була; вона була захопленою, просто закоханою за ці п’ять хвилин. Ніхто в домі Джонсів не жартував про Дарвіна і не казав «у мене, що в голові, те й на язиці», не пропонував чай на вибір і не дозволяв розмовам вільно циркулювати як між дорослими, так і між дітьми, ніби комунікаційні шляхи між цими двома племенами ніколи не були перервані, заблоковані історією, а були вільними.
— Ну, — завважила Джойс, коли Маркус її відпустив і вона могла вмоститися за круглим столом, запрошуючи їх зробити те саме. — Ви виглядаєте дуже екзотично. Звідки ви, якщо можу таке спитати?
— З Віллесдена, — відповіли Айрі та Міллат хором.
— Так, так, звісно, але?
— О, — відповів Міллат, застосовуючи те, що він називав бад-бад-дінь-дінь-акцентом. — Ви маєте на увазі, звідки я за походженням?
Джойс розгубилася:
— Так, за походженням.
— Вайтчепел, — сказав Міллат, витягуючи цигарку. — Там, де Роял Лондон Госпітал і 207-й автобус.
Усі Чалфени, які товклися по кухні, — Маркус, Джошуа, Бенджамен, Джек — вибухнули сміхом. Джойс покірно зробила те саме.
