Білі зуби - Зеді Сміт

Чалфен написала «Нову силу квітів», сидячи в убогій мансарді з виглядом на її власний недоглянутий садок неймовірно спекотного літа 1976 року. Згаданий щойно абзац був винахідливим вступом до дивної маленької книжечки — більше про стосунки, аніж про квіти, — яка в сімдесятих досить непогано, впевнено продавалася (не те, щоб настільна книга, звісно, але одна з улюблених книжок бебі-буму, поміж таких самих запилених улюбленців доктора Спока, Шірлі Конран, пошарпаного примірника Аліс Вокер «Третє життя Гранж Копленд», виданого «Жіночою пресою»). Популярність «Нової сили квітів» нікого так не здивувала, як саму Джойс. Вона, власне, написалася сама по собі, лише за три місяці, які вона просиділа в манюсінькій футболці та шортах, змагаючись зі спекою, у перервах годуючи грудьми Джошуа, майже не думаючи і зауважуючи про себе, між легкими до написання рядками, що це, власне, і є життя, якого вона прагнула. Це і було майбутнє, яке вона відважилася собі уявити, коли вперше побачила розумні оченята Маркуса, що оглядали її довгі білі ноги, поки вона, в міні-спідничці, перетинала плац в Оксбриджському університеті сімома роками раніше. Вона була з тих жінок, які знають одразу, з першого погляду, навіть до того ще, як їхній майбутній чоловік відкриє рота, щоб сказати перше перелякане «привіт».

Дуже щасливий шлюб. Того літа 1976-го, повного спеки, мух і нескінченних мелодій візочків з морозивом, усе відбувалося, наче в тумані, — інколи Джойс доводилося щипати себе, абт переконатися, що все це насправді. Маркусів кабінет був унизу праворуч; двічі на день вона пливла коридором, із Джошуа на міцному стегні, штовхала двері іншим стегном, просто щоб перевірити, що він був там, що він насправді існує, і, хтиво схилившись над його столом, вона крала поцілунок у свого коханого генія, заглибленого в роботу зі своїми слимаками, своїми буквами і цифрами. Їй подобалося відривати його від усього цього і показувати йому великі речі, які Джошуа навчився робити останнім часом: видавати звуки, впізнавати літери, координувати рухи, імітувати щось; просто, як ти, казала вона Маркусу, добрі гени, казав він їй, пестячи її спину і розкішні стегна, зважуючи її груди у своїх долонях, пестячи її маленький живіт, обожнюючи свою Англійську Грушу, свою земляну богиню… аж тоді вона, задоволена, м’яко кралася до свого кабінету, наче велика кішка із котеням у зубах, вкрита легкими краплями щасливого поту. В безцільно щасливому розслабленні вона наспівувала дорослу версію дитячих написів у шкільному туалеті: Джойс і Маркус, Маркус і Джойс.

Маркус теж писав книжку того літа 1976-го. Не стільки книжку (в розумінні Джойс), скільки дослідження. Воно називалося «Химерна миша: оцінка і практична перевірка дослідження Брінстера щодо ембріонного зрощення мишей на восьмиклітинній стадії розвитку». Джойс читала біологію в коледжі, а проте вона не наважувалася торкнутися товстого рукопису, що, наче кротовина, виростав на підлозі чоловікового кабінету. Джойс знала свої межі. Тому вона не горіла бажанням читати Маркусові книжки. Їй вистачало просто знати, що вони пишуться. Вистачало знати, що чоловік, за якого вона вийшла заміж, ці книжки пише. Її чоловік не просто заробляв гроші, не просто виробляв товари чи продавав те, що виробляли інші, він творив істот. Він перетнув кордони Божої уяви і створив мишу, про яку Ягве навіть подумати не міг: мишу з кролячими генами, перетинчастими лапами (принаймні так вона уявляла, Джойс не уточнювала), мишу, що рік за роком втілювала найсміливіші Маркусові задуми: від селективної роботи методом тику — до хімічного зрощення ембріонів, і аж до швидкого розвитку, що був уже поза спроможностями уяви Джойс, і в Маркусовому майбутньому — мікроін’єкцій ДНК, ретровірусної трансгенези (за яку він мало-мало не отримав Нобеля у 1987-му), ембріонної пересадки генів за допомогою стовбурових клітин — процесів, якими Маркус маніпулював яйцем, регулював гени, вживлював інструкції та накази в зародок, щоб змінити потім фізичні характеристики. Він створював мишей, чиє тіло поводилося так, як Маркус йому наказував. І завжди на думці у нього було людство — ліки від раку, церебрального паралічу, хвороби Паркінсона, — завжди із твердою вірою у вдосконалення життя, у можливість зробити його більш ефективним, більш логічним (адже хвороби, вірив Маркус, — це не що інше, як нелогічність геному, так, як капіталізм — нелогічність соціальної тварини), більш результативним, більш чалфеністським у напрямі свого розвитку. Він зневажав як маніяків — захисників тварин, жахливих людей, яких Джойс доводилося відганяти від власних дверей із літньою шторкою, відколи вони дізналися про Маркусові експерименти над мишами, так і гіпі, і натуристів, усіх, хто не бажав визнати, що науковий і соціальний прогреси — два боки однієї монети. Чалфени так робили з покоління в покоління; у всіх них була вроджена неспроможність терпіти дурнів — з посмішкою чи без. Якщо ви сперечалися із Чалфеном, наводячи як доказ цих дивних французів, які думають, що істина — функція мови, або історія є інтерпретацією, а наука — метафорою, Чалфен здійме брову, мовчки вислухає вас, потім безнадійно махне рукою, не відчуваючи жодної потреби заперечувати ваші нісенітниці. Для Чалфенів істина була істиною. А геніальність — геніальністю. Маркус творив істот. А Джойс була його дружиною і творила зменшені копії Маркуса.

Через п’ятнадцять років Джойс із незмінною впевненістю могла стверджувати, що такого щасливого шлюбу, як її, — піти пошукати. Після Джошуа народилося ще троє дітей: Бенджамен (чотирнадцять), Джек (дванадцять) і Оскар (шість), жваві, кучеряві хлопченята, всі розумні і веселі. «Внутрішнє життя кімнатних рослин» (1984) і Маркусова посада в коледжі провели їх крізь кризові вісімдесяті, уможливили додаткову ванну, теплицю та інші життєві вигоди: старий сир, добре вино, зими у Флоренції. Тепер же готувалися ще дві праці: «Таємні пристрасті в’юнкої троянди» і «Трансгенна миша: дослідження успадкованих обмежень мікроін’єкцій ДНК (Гордон і Раддл, 1981) у порівнянні з ембріонним стовбуровим генним перенесенням за допомогою клітин (Глосслер та ін., 1986)». Маркус працював також над науково-популярною книжкою, усупереч своїм переконанням, у співавторстві з романістом: він сподівався, що це дасть змогу оплатити університет його старшим двом синам. Джошуа зірки хапав у математиці, Бенджамін хотів стати генетиком, як його батько, Джек мріяв про психіатрію, а Оскар, коли грав із батьком у шахи, міг прорахувати дії його короля на п’ятнадцять ходів уперед. І це, незважаючи на те, що Чалфени послали своїх чад у Ґленард Оак, приймаючи ідеологічну гру, неприйнятну для їхніх предків, нервових лібералів, які стенали плечима і винувато викладали свої грошенята на приватну освіту. А їхні діти