Білі зуби - Зеді Сміт
У Чалфенів не було друзів. Вони спілкувалися головним чином зі своїми родичами (добрі гени, які так часто пригадувалися: два вчених-природничники, один математик, три психіатри і молодий кузен, що працював у лейбористській партії). В ім’я терпіння і на державні свята вони також відвідували довго ігноровану родину Джойс, клан Коннорів, пожиттєвих дописувачів до «Дейлі Мейл», які й зараз не могли приховати своєї огиди до обранця Джойс. Висновок: Чалфенам не потрібні були інші люди. Вони говорили про себе іменниками, дієсловами і зрідка прикметниками: «Це чалфенівський спосіб», «і тут він висловив справжній чалфенізм», «він знову чалфенує», «мусимо думати про це трохи більш по- чалфеністськи». Джойс пропонувала всім і кожному вказати на щасливішу сім’ю, більш чалфеністську сім’ю, ніж їхня.
І все ж, і все ж… Джойс уже тужила за золотим віком, коли вона була опорою сім’ї Чалфенів. Коли вони не могли без неї їсти. Коли не могли одягнутися без її допомоги. Тепер навіть Оскар міг приготувати собі сніданок. Інколи здавалося, що вже немає чого вдосконалювати, нічого культивувати; нещодавно, обрізаючи засохлі гілки із в’юнкої троянди, вона впіймала себе на думці, що хотіла б знайти у Джошуа хоч якийсь гріх, вартий уваги, хоч якусь таємну травму у Джека чи Бенджамена, якесь збочення в Оскара. Але вони всі були ідеальними. Інколи, коли Чалфени сиділи за столом і обдирали курку, аж поки залишалися самі обтріпані ребра, ковтаючи мовчки, розмовляючи лише коли треба було передати сіль чи перець, — нудьгу можна було взяти в руки і помацати. Сторіччя добігало кінця, і Чалфени нудьгували. Наче клони одне одного, за обіднім столом вони змагалися у віддзеркаленні ідеальності, чалфенізм та всі його принципи помножувалися до безкінечності, відбиваючись від Оскара до Джойс, від Джойс до Джошуа, від Джошуа до Маркуса, від Маркуса до Бенджамена, від Бенджамена до Джека, і ширяли над м’ясом та овочами. Вони були такою ж визначною сім’єю, як і завжди. Але відколи вони відрубали свою оксбриджську гілку — суддів, телевізійних редакторів, рекламних агентів, юристів, акторів та представників інших фривольних професій, які чалфенізм зневажав, — не залишилось нікого, хто б захоплювався самим чалфенізмом. Його величною логікою, його участю в прогресі, його інтелектом. Вони були наче схиблені пасажири «Мейфлавер», що вдивляються у горизонт і не бачать очікуваного берега. Вони страждали від нудьги, найбільше Джойс.
Щоб якось наповнити самотні дні вдома (Маркус доїжджав на роботу), Джойс часто з нудьги гортала чалфенівський неймовірний запас часописів («Нью марксизм», «Лівінг марксизм», «Нью сайентист», «Оксфам ріпорт», «Серд ворлд екшн», «Анаркіст джорнал»), відчуваючи ностальгічну тугу за лисими римлянами і товстобокими ефіопами — так, вона розуміла, що це жахливо, але так воно було — діти з глянцевих сторінок плакали за нею, потребували її. Їй необхідно бути потрібною. Вона перша визнала це. Вона страждала від цього, наприклад, коли одне за одним її діти, банькаті любителі грудного молока, врешті відмовлялися від грудей. Їй вдавалося розтягнути це на два чи три роки, а у випадку Джошуа — на чотири, але, хоч пропозиція ніколи не вичерпувалася, попит зникав. Вона жила у невимовленому страху перед тим моментом, коли вони перейдуть із м’яких наркотиків на сильні, від кальцію до солодощів Рібени. Коли вона закінчила годувати Оскара, вона з головою знову поринула в садівництво — назад у теплий перегній, де манюсінькі рослинки потребували її.
А тоді одного дня Міллат Ікбол та Айрі Джонс проти своєї волі потрапили в її життя. Вона якраз була в саду, зі сльозами на очах розглядаючи свій живокіст «гартер найт» (геліотроп і кобальтово-синій, із чорною-пречорною серцевиною, наче дірка від кулі в голубому небі) на предмет тлі — гидкого паразита, що вічно мотлошив їй боконію. У двері подзвонили. Підвівши голову, Джойс дочекалася, поки почула шаркання Маркусових пантофлів униз сходами із його кабінету, і тоді, впевнившись, що він відчинить, продовжила розкопки. З піднятою бровою вона вивчала лупаті двоцвіти на восьмифутових стеблах живокосту. Тля, сказала вона собі вголос, відзначаючи зміни у кожній квітці; тля, повторила вона, не без задоволення, бо воно було досить цікавим, і могло, врешті, стати предметом книжки або хоча б розділу. Про тлю Джойс знала небагато:
Тля, загальна назва маленьких комах, що паразитують на широкому колі рослин, особливо в теплому кліматі на кімнатних та екзотичних рослинах. Більшість видів не перевищують 1,5 мм (0,06 фута) завдовжки у дорослому віці; деякі безкрилі, але більшість мають по дві пари коротких крилець, вкритих ворсинками. Як дорослі особини, так і личинки мають щелепи, пристосовані до проколювання тканин рослин та висисання соку. Хоча тля запилює деякі рослини, а також поїдає деяких паразитів, для сучасного садівника вона і плюс, і мінус, і здебільшого її розглядають як паразита, що підлягає знищенню, наприклад «Ліндлексом». Наукова класифікація: тля входить до підкласу тисаноптерів.
(Джойс Чалфен «Внутрішнє життя кімнатних рослин, індекс шкідників і паразитів»)Так. У тлі був хороший інстинкт: за своєю природою вона є благотворним, продуктивним організмом, що сприяє розвитку рослини. Тля створена для добра, але вона заходить надто далеко, далі за поїдання шкідників і запилення рослин; тля починає поїдати саму рослину, при тому поїдати її зсередини. Тля, якщо ви їй дозволите, заразить цілі покоління вашого живокосту. І що можна зробити
