Все королівське військо - Роберт Пенн Уоррен

Вона помовчала, потім сказала:

— Ой Джеку, ми страшенно посварилися. Просто жах. Я прийшла додому й цілу ніч проплакала. Ти знаєш, як ми завжди були між собою. І раптом — така страшна сварка. Ти ж знаєш, як між нами велося? Знаєш? — вимогливо запитувала вона, схопивши мене за руку, ніби змушувала погодитись, сказати, що я знаю, як між ними велося.

— Так,— підтвердив я,— знаю.— Тоді поглянув на неї і раптом злякався, що вона знов заплаче; але вона не заплакала — я мав би знати, що такі, як вона, плачуть лише вночі у подушку. Якщо плачуть узагалі.

— Я сказала йому…— провадила Анна.— Сказала, що коли він хоче робити добро… справжнє добро… то оце якраз слушна нагода. Якраз таке діло. Взяти під свою руку медичний центр. Навіть розширити його. Ну, і все таке інше. Та його враз наче кригою скувало. Він сказав, що й духу його там не буде. Тоді я почала дорікати йому, що він себелюбний… себелюбний і надто гордий… що для нього власна гордість важливіша за все. І за добрі діла, і за його обов’язок. А він люто поглянув на мене, схопив за руку та й каже: ти нічого не розумієш, людина має певні обов’язки й перед собою. Я сказала, що то все від надмірної гордості, тільки від гордості, а він: атож, я гордий, що не заплямував себе брудом, а коли ти хочеш, щоб це сталося, то можеш…— Вона замовкла, тяжко зітхнула, як видно, набираючись духу доказати все до кінця.— Ну, він хотів сказати, що я можу забиратися геть. Але не сказав. І я рада…— Вона знову помовчала.— Я рада, що він цього не сказав. Принаймні не сказав уголос.

— Та він такого й не думав,— докинув я.

— Не знаю… не знаю. Побачив би ти, як люто палали його очі і як побіліло й викривилось обличчя. Ну скажи мені, Джеку,— і вона знову шарпнула мене за руку, наче я не хотів їй відповідати,— чому він опирається? Чому він такий? Невже не розуміє, що повинен узятися до цього? Що там потрібна саме така людина, як він, і що це його обов’язок? Чому, Джеку? Чому?

— Якщо казати все як є,— відповів я,— тому що він Адам Стентон, син губернатора Стентона, онук судді Пейтона Стентона і правнук генерала Моргана Стентона, і все своє життя він живе із свідомістю того, що були такі часи, коли всім орудували добромисні, великодушні люди в панчохах та черевиках зі срібними пряжками, чи в синіх мундирах континентальної армії, чи у фраках, чи хай навіть у скунсових і оленячих шапках — він, Адам Стентон, не сноб,— люди, що сідали за круглий стіл і щиросердо обговорювали питання загального добра. Тому що він романтик і створив в уяві свою картину світу, а коли світ не відповідає цій картині, то ладен відцуратися від нього. Навіть якби довелося вихлюпнути із змилками й дитину. А це,— додав я,— у таких випадках завжди неминуче.

Мої слова змусили Анну замислитись. Вона відвернулася від мене і якусь хвилю знов видивлялася на оповиту туманом річку. Потім прошепотіла:

— Треба, щоб він погодився.

— Ну що ж,— сказав я,— коли ти хочеш, щоб він погодився, то мусиш змінити оту картину світу в його свідомості. Або я не знаю Адама Стентона.

А я таки знав Адама Стентона і в цю хвилину бачив перед собою його обличчя, туго обтягнуте шкірою, з вольовим ротом, схожим на добре загоєну рану, та глибоко посадженими голубими очима, що виблискували чистою кригою.

Вона нічого не відповіла.

— Це єдиний спосіб,— сказав я,— то, може, спробуй вдатися до нього.

— Треба, щоб він погодився,— прошепотіла вона, й далі дивлячись на річку.

— Ти дуже цього хочеш?

Вона обернулася до мене, і я пильно поглянув їй в обличчя. Потім вона мовила:

— Над усе в світі.

— Це правда? — спитав я.

— Щира правда. Це потрібно йому. В цьому його порятунок. — Вона знов схопила мене за руку. — Потрібно йому самому. Більше, ніж будь-кому іншому, йому самому.

— Ти певна?

— Певна,— палко відказала вона.

— Я питаю, чи певна ти, що справді цього хочеш? Над усе в світі?

— Так,— сказала вона.

Я вдивлявся у її обличчя. Це було прекрасне обличчя,— а як не прекрасне, то ще краще,— туге, гладеньке, ощадливо виліплене, довершене обличчя; воно біліло в сутіні, наче мармур, і на ньому темними жаринами жевріли очі. Я вдивлявся в це обличчя, і тієї миті більш нічого для мене не існувало, а всі запитання просто згинули, немов упали в туман під нами і їх понесла геть безгучна масляниста течія.

— Так,— повторила Анна пошепки.

Та я й далі не відводив погляду від її обличчя — це вперше я бачив його по-справжньому за стільки років, бо побачити щось отаким зірким, ясним поглядом можна, тільки відсторонившись від часу і запитань.

— Так,— прошепотіла вона й поклала руку мені на зап’ясток, цього разу легенько.

І цей дотик ураз повернув мене до дійсності.

— Ну гаразд,— мовив я, стріпнувшись,— але ж ти не знаєш, про що просиш.

— То байдуже,— відказала вона.— Ти можеш його переконати?

— Можу,— сказав я.

— Чому ж ти не зробив цього?.. Чому зволікав?.. Чому…

— Боюся,— повільно відповів я,— боюся, що я б ніколи цього не зробив… принаймні в такий спосіб… якби ти, ти сама, не попросила мене.

— А як ти можеш це зробити? — запитала вона, стиснувши мою руку.

— Дуже просто,— сказав я. — Я можу змінити картину світу, яку він створив у своїй уяві.

— Яким чином?

— Дам йому урок історії.

— Урок історії?

— Так. Я ж історик, хіба ти забула? А ми, історики, знаємо, що людина — створіння дуже складне, вона не буває тільки добра чи тільки погана, а завжди добра й погана водночас, і добре в ній випливає з поганого, а погане з доброго, і все так перемішалося, що й сам чорт ногу зломить. Одначе Адам — учений, і для нього в усьому існує чіткий лад: коли молекула кисню стикається з двома молекулами водню, вона завжди поводиться однаково, і кожна річ завжди лишається сама собою,— отож, коли Адам-романтик створює у своїй уяві картину світу, вона виходить