Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Це заклик до молитви «Ангел Господній», — відповів я тремтячим від хвилювання голосом. Дзвін пробудив у мені милі серцю дитячі спогади. — А тепер видзвонюють «Аве Марія».

— Уфф! — дивувався апач. — А що таке «Ангел Господній» та «Аве Марія»?

— Слухай, і сам зрозумієш.

Коли затих останній удар дзвону, хор на чотири голоси заспівав гімн Богородиці. Я напружено ловив кожен звук, а коли спів втих, зірвав із плеча рушницю, вистрілив із обох стволів, пришпорив коня і галопом кинувся в долину. Я мчав навпростець, через річку і вгору по гірському хребту, прямуючи до будинків. Я навіть не озирнувся, чи товариші їдуть слідом за мною.

Постріли розбудили в долині не тільки відлуння, але й життя. У дверях з’явилися перелякані стріляниною люди, проте, побачивши білу людину, всі заспокоїлися й вийшли мені назустріч. Біля крайньої хати стояла охайно вбрана старенька з білосніжним волоссям і безтурботним обличчям. Весь її вигляд свідчив про те, що вона провела своє життя у тяжкій праці.

— Добрий вечір, матінко, — звернувся я до неї шанобливо. — Прошу вас, не лякайтеся, ми чесні люди. Не дозволите нам зупинитися на ніч у вашому селищі?

Вона кивнула на знак згоди і з привітною посмішкою сказала:

— Ми раді вам, пане. Чесна людина приносить радість у дім. А ось і мій старий Гільман, і син Віллі, вони допоможуть вам.

Мої постріли привернули увагу хористів, і тепер вони спустилися до нас із гори. До нас прямував один зовсім старий, але ще бадьорий і міцний чоловік, за ним — вродливий юнак, і ще шість чоловіків різного віку. Всі були вбрані в добротний одяг, який носять переселенці на Заході.

Люди, яких я бачив поблизу інших будинків, теж підійшли до нас. Старий простягнув мені руку і привітався:

— Радий бачити вас, пане, в селищі Гелльдорф. Гість у дім — щастя в дім.

— Дякую, — сказав я, зістрибуючи з коня. — Нема в житті нічого кращого за те, щоб побачити нарешті дружні людські обличчя. Чи не дасте ви притулок на ніч трьом утомленим подорожнім?

— Із радістю, пане. Зробіть нам честь своїм візитом.

До того моменту ми розмовляли англійською, але тут раптом до нас підійшов один з юнаків, уважно придивляючись до мене, він сказав:

— Батьку, можете говорити з цим чоловіком німецькою. Нам справді неймовірно пощастило. Вгадайте, хто це!

Старий Гіллман здивовано подивився на мене і спитав:

— Хтось із наших земляків? Ти його знаєш?

— Так, але спершу я мушу отямитися від радості. Сер, правда ж, це ви написали слова до «Аве Марія», яку ми щойно співали?

Тепер настала моя черга дивуватися.

— Так, — відповів я. — Але звідки ви мене знаєте?

— З Чикаго[43]. Я був у хорі директора Балдінґа і співав там цю пісню. Ви ще пам’ятаєте концерт, на якому вона звучала вперше? Я тоді був другим тенором, а тепер я — перший бас. Мій голос став нижчим.

— Німець, знайомий Віллі, поет, написав нашу «Аве Марія»!

Такими словами перекидалися люди довкола мене, чоловіки і жінки, хлопчики і дівчатка, численні руки простяглися до мене, і численні голоси вітали мене.

Це був момент радості, яка трапляється у житті нечасто.

Тим часом під’їхали й Віннету з Волкером. Побачивши червоношкірого, поселенці захвилювалися, але я заспокоїв їх:

— Я подорожую з друзями, мисливцем Фредом Волкером і вождем апачів Віннету. Вам нема чого боятися, вони люди чесні й благородні.

— Сам Віннету? Невже це правда? Ми так багато чули про нього! Яка приємна несподіванка! У прерії вождя апачів люблять більше, ніж королів у Європі! — сказав Гіллман, а потім зірвав шапку з сивої голови, простягнув індіанцеві руку й вимовив:

— Я завжди до ваших послуг, сер.

Вимушений зізнатися, що таке надмірно куртуазне звертання до суворого червоношкірого воїна викликало в мене посмішку, однак воно було щирим. Віннету дуже добре говорив англійською. Він привітно кивнув, стиснув руку старого й відповів:

— Віннету — ваш друг. Він не чинить зла нікому з блідолицих і червоношкірих, якщо вони чесні люди.

Потім поселенці почали сперечатися, хто матиме право прийняти гостей у своєму будинку, проте останнє слово було за старим Гіллманом, який заявив:

— Подорожні зупинилися біля порогу мого дому і будуть моїми гістьми. Але щоб іншим не було прикро, я запрошую всіх до себе на вечерю. А тепер припинімо суперечку і дамо людям відпочити з дороги.

Сусіди послухали старого Гіллмана. Наших коней поставили в стійло й дали їм їжу, а нас провели в будинок, де вже поралася біля печі молода красуня — дружина Віллі. Накрили на стіл, і поки нас пригощали домашнім пивом, очікуючи інших поселенців і початку святкової учти, ми з’ясували, хто вони і звідки.

Всі вони переїхали до Америки з Баварії, що, як відомо, славиться своїми ювелірами. Спочатку вони працювали на будівництві в Чикаго й зуміли заощадити достатньо грошей, щоб перебратися на Захід і вибудувати там ферму. Але коли дійшло до вибору місця, на якому вони оселяться, все виявилося не так просто. Якось ще в Чикаго один старий вестмен розповів їм про скарби гір Тетон. Він клявся, що сам бачив численні розсипані під ногами халцедони, агати й опали. Гіллман, теж ювелір, захопився розповідями про багатство тих місць, умовив своїх товаришів, і вони спільно подалися на нове місце. Але вони були достатньо обачними, тож не сподівалися одним махом розбагатіти на коштовних каменях, а для початку викорчували ліс, розорали землю і поставили будинки.