Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Помітив.

— А густу чорну бороду? '

— Так.

— Це він, хоч раніше бороди в нього не було. Удар ножем він дістав під час нападу на ферму в околицях Лівенворт. А як до нього зверталися спільники?

— Його називали Роллінсом.

— Треба запам’ятати. Це вже четверте фальшиве його ім’я, яке я знаю. Що ж нам робити? Сьогодні зловити негідника не вдасться.

— Це точно, Фреде. Але чому вас турбує лише Галлер? Решта анітрохи не кращі за свого ватажка і теж повинні дістати своє. Зізнаюся вам, я намагаюся не вбивати людей і йду на це тільки в крайніх випадках, бо людська кров — це занадто цінна рідина, її треба берегти. Тому я волію знешкодити ворога, зберігши йому життя.

— Ви мені нагадуєте Вбивчу Руку, — перебив мене Товстун Волкер. — Кажуть, він теж убиває червоношкірих тільки задля порятунку власного життя. Він може прострелити ворогові руку або ногу, а частіше б’є кулаком по голові, і той потім ще кілька годин лежить непритомний.

— Уфф! — не стримав вигуку здивування Віннету, який тільки зараз дізнався, що Волкер не здогадується, хто я такий насправді.

— Та попри все, — продовжував я, — мені зовсім не хочеться відпускати додому негідника й убивцю, а тим більше всю зграю. Сьогодні я міг застрелити Галлера, але я не найманий вбивця, до того ж він не заслуговує на швидку смерть. Думаю, найкраще буде, якщо ми дозволимо їм потрапити до Ехо-Каньйону й закриємо пастку.

— Але як?

— Тут немає над чим думати! Ми приїдемо туди швидше за них і попередимо людей, на яких вони збираються напасти.

— Блискуча думка! Дорого я дав би, щоб узяти негідників живими. Але чи не занадто їх багато?

— Ми не побоялися йти за ними втрьох, то чого нам боятися в Каньйоні, де можна сподіватися на допомогу робітників.

— Їх там буде небагато, бо більшість вирушила навздогін за грабіжниками.

— А ми спробуємо попередити їх про задуми зграї, і тоді вони негайно повернуться.

— Але як?

— Я напишу їм записку і причеплю її до дерева на видному місці біля слідів грабіжників.

— Вони вам не повірять. Аж надто все це схоже на пастку.

— Їм доведеться повірити. Вони вже знають, що на місці нападу двоє пасажирів зійшли з поїзда, й обов’язково побачать наші сліди. Я попрошу їх обійти стороною Ґрін-Форк, де можуть бути індіанці сіу, і Пейнтер-Гілл, куди бандити вишлють своїх розвідників.

— Уфф! — втрутився у нашу розмову Віннету. — Нехай мої брати збираються в дорогу.

— Зараз? — здивувався Волкер.

— Коли зійде сонце, воно повинно побачити нас далеко звідси.

— А якщо зранку індіанці виявлять наші сліди?

— Собаки оґлала не будуть повертатися назад, на північ. Їхній шлях лежить на південь. Хуґ!

Апач підвівся й пішов до свого коня, щоб зняти з нього пута. Ми зробили те саме й незабаром, вивівши коней із хащі, рушили назад тим же шляхом, який привів нас сюди. Спати не було коли.

Вночі, коли все приховане темрявою, тільки дуже досвідчений вестмен наважиться їхати через густий ліс, ще й відстежувати водночас чийсь слід. Європеєць пішов би пішки, а коня вів би за собою, але мешканець Дикого Заходу знає, що у тварин зір гостріший, тому ми просувалися верхи. На чолі нашого маленького загону їхав Віннету і вів нас уперед через струмки і скелі, легко вибираючи у непроглядній темряві потрібний напрямок. Мій жеребець поводився чудово, а старий Вікторі часом невдоволено пофоркував, але не відставав ні на крок.

Коли почало світати, ми вже були за дев’ять миль від стійбища оґлала. Тепер можна було зупинитися. Я видер із записника аркуш паперу й написав на ньому коротеньке послання людям із Каньйона та прибив папірець кілочком до стовбура великого дерева так, щоб людина, яка їде з півдня, зауважила білий папір. На відпочинок часу не було, тому ми відразу сіли на коней і повернули на захід.

Опівдні ми переправилися через Ґрін-Форк нижче від того місця, де, як ми знали, мали б об’єднатися загони оґлала. Індіанці боялися передчасно видати себе, тому намагалися уникати відкритого простору й ховалися в лісі, ми ж могли обрати найкоротший шлях. Сонце вже хилилося до обрію, тож нам час було подумати про нічліг і відпочинок коням, які зранку проїхали вже понад сорок миль. Тож нічого дивного, що вони, а насамперед Вікторі, рухалися все повільніше. Праворуч і ліворуч від нас височіли дві невеликі кам’яні кряжі, і саме тут ми вирішили підшукати місце для табору, аж раптом за пагорбами перед нами розіслалася вузька долина. Через долину протікав перекритий греблею струмок, а посередині долини блищав золотом у променях західного сонця ставок. Побачивши ставок, ми здивувалися й зупинили коней. Але наше здивування викликала аж ніяк не водойма, а те, яке видовище постало перед нами на протилежному схилі: ліс там був викорчуваний, а земля розорана. На лузі паслися коні, корови, вівці й кози, біля підніжжя пагорба стояли селянські хати. Це скидалося на село десь у Німеччині. А на горі, на самому вершечку, стояла крихітна церква з дерев’яним хрестом на бані. Здавалося, що навіть у повітрі тут розлито спокій і благодать.

Неподалік від будинків стояло кілька людей. Вони всі дивилися на захід, просто на сонце, і, здається, не зауважили нашої появи. Величезна вогненна куля сонця опускалася дедалі нижче, і коли вона, здавалося, торкнулася поверхні води, зверху почувся дзвін. Це було неймовірно — тут, глибоко на Дикому Заході, раптом хрест і лик Ісуса, а посеред воєнних стежок індіанців раптом — церква! Я зняв капелюха й почав молитися, але індіанець перебив мене.

— Що це? — запитав вражений вождь апачів.

— Якесь селище, — здивовано знизав плечима Волкер.

— Уфф! Віннету бачить селище.