Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Апач кивнув на знак згоди і додав:

— Якщо мій брат погодиться, ми негайно підемо слідом великого койота, чиї сліди Віннету бачив біля води. Ще до настання сутінків у Чарлі буде нове сідло. Чи достатньо у моїх братів м’яса на вечерю, щоб не втрачати часу на полювання?

— На сьогодні цілком достатньо.

— Тоді нехай мій брат Чарлі їде за мною. Дорогою ми підшукаємо місце, де можна сховати в землі ті знаки перемоги, які Віннету забрав у сіу. На світанку ми поїдемо слідом блідолицих, які спалили вогняного коня й убили своїх братів. Великий Дух відвернув від них свої очі й віддасть негідників у наші руки, щоб ми покарали їх.

Ми покинули місце, на якому відбулася ця дивна, випадкова й водночас щаслива зустріч з Віннету, а вже незабаром моя куля наздогнала великого койота. Ми знайшли затишний куточок у яру, де можна було не боятися нападу ворога, і влаштувалися на ніч, а поки мої товариші спали, піднімаючи голову на кожен звук, я майстрував при світлі багаття сідло. Вранці ми закопали там здобич Віннету, яка складалася з примітивної індіанської зброї, талісманів і скальпів, позначили схованку і продовжили переслідування. Без сумніву, якби бандити дізналися, що їх переслідують усього троє людей, вони сміялися б. Але, як відомо, добре сміється той, хто сміється останнім.

Коли наступного ранку ми вирушили в дорогу, я оцінив подарунок Віннету. Щоправда, мені довелося постаратися, перш ніж норовистий жеребець підкорився мені. Вершник, який не знається на особливостях індіанського способу муштрування коней, не втримався б на цьому жеребці й секунди. Але ми з конем швидко порозумілися, і це додало мені поважності в очах Фреда Волкера. Я часто ловив на собі його здивований погляд, мабуть, він ніяк не міг второпати, чому нікому не відомий вестмен на ім’я Чарлі користується такою любов’ю й повагою знаменитого вождя апачів.

Старий Вікторі тримався чудово й не відставав від наших скакунів, тому ми швидко просувалися вперед. До полудня ми добралися до місця, де, судячи зі слідів, ночували грабіжники, а це означало, що відстань між нами скоротилася ще на півдня.

Незабаром сліди повернули від річки та вивели нас у довгу й вузьку долину з невеликим струмком посередині. Віннету, який їхав на чолі нашого загону, сповільнив темп і пильно вдивлявся у відбитки копит. Потім він зупинився і звернувся до мене:

— Уфф! Що думає мій брат Чарлі про дорогу, якою ми їдемо?

— Вона виведе нас на вершину пагорба.

— А далі?

— Далі нам доведеться зупинитися, бо по той бік пагорбів і є те місце, куди прямують грабіжники.

— І що ж це?

— Пасовища оґлала.

Віннету кивнув.

— У мого білого брата очі сокола і хитрість лисиці.

— А чому? — здивовано запитав Волкер. — Навіщо бандитам їхати на пасовища оґлала?

— Як думаєте, чи троє червоношкірих зважилися б приєднатися до двох десятків білих головорізів, якби не мали на те вагомих підстав? — запитав я. — На Дикому Заході червоношкірих більше, ніж білих.

— Я не розумію, про що це ви, Чарлі!

— Я хочу сказати, що троє оґлала, напевно, супроводжують грабіжників, щоб наглядати за ними.

— Навіщо за ними наглядати?

— Пробачте, Фреде, але здається, що ми з вами помінялися ролями. Такі питання може ставити тільки ґрінгорн.

— Чому?

— Поставте себе на місце грабіжників. Чи наважилися б ви на свій страх і ризик господарювати в цих місцях та сподіватися, що червоношкірі вас не зауважать?

— Звичайно, ні!

— Тоді що насамперед повинні зробити ці білі?

— Домовитися з червоношкірими й попросити у них захисту.

— Правильно. А червоношкірі захищатимуть їх задурно?

— Ні. їм доведеться заплатити.

— А чим заплатити?

— Частиною здобутого під час пограбування поїзда.

— Тепер розумієте, що хотів сказати Віннету?

— Чекайте, чекайте! Виходить, що білі пограбували поїзд, щоб розрахуватися за послуги з червоношкірими, і ті троє індіанців тільки наглядали за бандитами?

— Можливо, але не обов’язково. Ми не можемо знати цього напевно, проте немає сумніву, що наші побратими за кольором шкіри незабаром об’єднаються з великим загоном червоношкірих. Якщо мені не зраджує пам’ять, я говорив вам про це ще біля залізниці, коли ми розглядали сліди. Врешті, подумаймо логічно: невже вважаєте, що червоношкірі й білі негідники об’єдналися тільки для того, щоб відпочивати на ведмежих шкурах?

— Не думаю.

— У тому-то й річ. Повірте мені на слово, вони збираються знову щось організувати. Тим більше, що напад на поїзд таки вдався.

— Що ж це може бути?

— Гм. Маю одне припущення.

— Нічого собі! Хочете сказати, що здогадуєтеся про наміри людей, яких навіть ніколи не бачили? Зізнаюся, останнім часом ви мене здивували, і я змінив свою думку про вас, але ви все ж таки не провісник.

— Побачимо! Я довго жив серед індіанців і добре знаю їхній спосіб мислення. Знаєте, як можна вгадати, що людина збирається робити?

— Як?

— Треба поставити себе на місце тієї людини і спробувати взяти до уваги особливості її характеру. Хочете, щоб я продемонстрував це?

Чорна Видра з племені арапаго. Омаха, 1898