Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— А чому ви питаєте про це?

— Маєте рацію, це не суттєво. Важливіше знати, скільки людей залишилося тут.

— А це вам навіщо?

Після цих слів містер Олерс, не зводячи з нас очей, задріботів до дверей.

— Гаразд, то скажіть же хоча б, коли полковник покинув селище! — я почав втрачати терпіння.

— Навіщо вам знати це?

— Стривайте, я зараз поясню вам…

Я зупинився на півслові, бо пояснювати вже було нікому: переляканий містер Олерс оленячим стрибком подолав відстань до дверей і кулею вилетів назовні. Двері з тріском зачинилися, почувся скрегіт залізних завіс — і ми опинилися у пастці.

Я розгублено подивився на моїх товаришів. Завжди серйозний Віннету беззвучно сміявся, оголюючи два ряди білосніжних зубів. Товстун Волкер розгойдувався, на його лиці застигла така гримаса, наче його змусили з’їсти цитрину без цукру. Я не втримався й теж почав реготати, як божевільний.

— Ну от, дожилися! — проговорив Волкер. — Нас зачинили, як нечемних дітей!

З вулиці долинув пронизливий свист, і я, підійшовши до вікна, яке більше нагадувало бійницю, побачив робітників, які бігли до огорожі. За останнім із них ворота зачинили. Перед касиром стояло шістнадцять осіб. Потім за його наказом усі розбіглися, мабуть, у пошуках зброї.

— Напевно, вони збираються лінчувати нас, — оголосив я моїм товаришам. — Але в нас ще є час. На що б нам його витратити?

— Пропоную викурити по сигарі, — відповів Волкер.

На одному з ящиків лежала відкрита коробка з сигарами. Товстун Волкер взяв одну, з насолодою понюхав її й закурив. Я зробив те саме, і тільки Віннету відмовився від задоволення викурити справжню сигару.

Незабаром двері прочинилися, і ми почули голосок касира:

— Навіть не думайте стріляти, негідники, бо ми всіх вас негайно вб’ємо!

Після цього грізного попередження він наважився відчинити двері й увійти до нас на чолі десятка робітників із рушницями. Вони зупинилися біля входу, а хоробрий містер Олерс сховався за великою бочкою, скерувавши на нас дуло своєї рушниці.

— Хто ви такі? — запитав він тоном людини, яка має право ставити запитання. Мабуть, він вважав, що бочка й люди біля дверей та біля вікон вбережуть його від небезпеки.

— Боже, що за дурниці! — засміявся Товстун Волкер. — Спочатку він називає нас негідниками, а потім питає, хто ми. Вилазьте з-за бочки, і ми відповімо на ваші запитання.

— Ні, я буду розмовляти звідси. То хто ви такі?

— Вестмени з прерії.

Товстун Волкер відповідав від нашого імені, тому я вирішив промовчати.

— Як вас звати?

— Не має значення.

— Отже, ви приховуєте свої імена. Але я змушу вас заговорити. Що ви забули в Еко-Каньйоні?

— Ми хотіли застерегти вас.

— Застерегти? Від чого?

— На Еко-Каньйон готується напад.

— Не смішіть мене. Ви ж самі його й готуєте! Але з нами цей номер не пройде! Взяти їх! — наказав касир своїм людям.

— Стривайте! — зупинив їх Товстун Волкер.

Він запхав руку в кишеню. Я здогадався, що він збирається показати їм своє посвідчення детектива, і втрутився.

— Не варто, Фреде. Подивимося, чи наважаться ці люди затримати трьох вестменів. Попереджаю, кожен, хто поворухне хоч пальцем, помре!

З грізним обличчям і револьверами в обох руках я рушив до дверей. Віннету і Фред йшли за мною. Безстрашний касир зник за бочкою, і тільки кінчик рушниці вказував, де в разі потреби слід шукати містера Олерса.

Приклад начальника справив належне враження на робітників, вони розступилися і пропустили нас. Отже, це й були люди, які збиралися дати відсіч розбійникам та індіанцям, перспектива на наступні дні вимальовувалася не надто приваблива. Вже біля дверей я озирнувся і промовив:

— Тепер ми могли б зачинити вас тут, але нам це ні до чого. Витягніть з-за бочки містера Олерса і приведіть його до нас, щоб ми нарешті змогли пояснити йому що до чого. Зрозумійте, справа дуже термінова, якщо, звичайно, ви не хочете, щоб індіанці сіу зняли з вас скальпи.

Витягти з-за бочки містера Олерса їм вдалося не відразу, а коли переляканий касир нарешті опинився перед нами, я розповів йому про все, що сталося. Містер Олерс зблід і присів на великий камінь.

— Тепер я вам вірю, сер. Мені говорили, що на місці злочину поїзд покинули двоє пасажирів, а один з них на льоту підстрелив жайворонка. А червоношкірий джентльмен — це сам Віннету? Для мене велика честь познайомитися з вами! — і він низько вклонився вождю апачів. — А ще один джентльмен — містер Волкер, якого зазвичай називають Товстуном Волкером? А вас звати просто Чарлі? Думаєте, що полковник знайде вашу записку й повернеться?

— Саме так я і вважаю.

— Повірте, сер, мені дуже хочеться, щоб він щонайшвидше повернувся.

Я бачив його розгубленість і вірив.

— У мене зосталося всього сорок людей, і більшість з них якраз кладе рейки на насипі. Як думаєте, чи не краще буде нам піти з цього каньйону і сховатися на найближчій станції?

— Що ви таке кажете, сер, чи ж ви заєць? Що подумає про вас керівництво? Ви ж втратите роботу!

— Знаєте, сер, краще втратити роботу, ніж життя. Сподіваюся, ви мене розумієте.

— Розумію. Скільки людей повів за собою полковник?

— Він вибрав сотню найсміливіших.

— Це я зауважив.

— А скільки було індіанців?

— Разом із бандитами — понад дві сотні.

— Боже! Вони переріжуть нас усіх до одного. Ми повинні