Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Ми повернулися в будинок, де всі вже хвилювалися через нашу тривалу відсутність. Розмова йшла про оґлала і білих грабіжників. Я зробив зауваження цим добрим людям, що вони мали б уже давно укріпити своє поселення, розташоване так далеко від усіх інших. Вони погодилися й вирішили якнайшвидше надолужити втрачене. Було зрозуміло, що червоношкірі не дісталися сюди досі лише через те, що селище було так добре заховане у затишній долині. Однак якщо сюди потрапить хоч один червоношкірий, нікому з баварців врятуватися не вдасться. Хоч вони мали рушниці і достатній запас патронів, а жінки й діти теж були готові боротися не на життя, а на смерть, та хіба могли вони протистояти сотням диких і жорстоких індіанців? На місці цих людей я зводив би будинки не на тому місці, де вони стояли зараз, відкриті, на підвищенні, а на березі озера, щоб не можна було напасти на них непомітно.

Щоправда, бандити збиралися пройти осторонь від селища, проте слід було остерігатися, і я порадив поселенцям спорудити довкола селища міцний паркан і виставити вартового біля входу в долину.

Вже була пізня ніч, коли гості розійшлися, і ми вляглися спати. Вперше за багато днів дороги у нас з’явилася можливість відпочити на м’яких перинах, які дали нам Гіллмани. Вранці ми попрощалися з ними, подякували за теплий прийом і хотіли вже рушити в дорогу, коли раптом прийшли сусіди і запропонували ще раз заспівати для вождя апачів «Аве Марія».

Віннету був глибоко зворушений і, коли спів скінчився, потиснув усім руки зі словами:

— Я ніколи не забуду пісню моїх білих братів. Віннету присягається, що більше не візьме жодного скальпа блідолицього, бо всі ми сини Великого Маніту, який однаково любить своїх дітей, незалежно від кольору шкіри.

Ці його слова явно стали наслідком нашої вчорашньої розмови, тож я ще раз переконався, що таки вплинув на свого друга. Слово Боже — це зернятко, яке проростає невидимо під землею, але щойно проб’ється крізь твердий ґрунт, то дуже швидко тягнеться вгору до сонячного світла.

Коні відпочили за ніч і бадьоро бігли вперед. Свою назву селище Гелльдорф отримало від місцевості в Баварії, звідки прибули переселенці, які часто їздили в Еко-Каньйон на закупи і вказали нам найкоротший шлях, тож ми сподівалися до вечора того ж дня туди добратися.

Віннету їхав мовчки. Час від часу він випереджав нас на сотню кроків і, думаючи, що ми нічого не чуємо, намагався наспівувати мелодію «Аве Марія». Його спроби здивували мене, бо індіанці зазвичай позбавлені музичного слуху.

Після полудня обриси гір попереду стали чіткішими, більшими й величнішими. Незабаром ми вже їхали лабіринтом вузьких ущелин, а до вечора з-над урвища побачили мету нашої подорожі — Еко-Каньйон, на дні якого розташувалося селище, яке треба було вберегти від пограбування.

Словом «каньйон» американці називають глибоку скелясту ущелину з прямовисними стінами. Читач легко уявить собі те місце, до якого ми під’їхали і яке називали Еко-Каньйоном. Залізницю в цих місцях проклали давно, але тори досі були тимчасовими, і доводилося долати численні труднощі під час прокладання їх, тож постійно виникала потреба тримати тут багато будівельників.

Ми спустилися невеликою бічною ущелиною і зразу зіткнулися з робітниками, що закладали динаміт у скелі, які збиралися підірвати. Побачивши червоношкірого і двох озброєних до зубів білих, вони серйозно стривожилися, відкинули інструменти і схопилися за зброю. Я заспокійливо помахав рукою і попрямував до них.

— Добрий день! — привітався я. — Не поспішайте братися за зброю, джентльмени, ми не завдамо вам шкоди.

— Хто ви такі? — запитав один з них.

— Просто вестмени. І маємо до вас важливу справу. Хто тут начальник?

— Полковник Радж. Але зараз його немає, тому зверніться до містера Олерса, касира.

— А де ж полковник Радж?

— Він рушив слідами банди, яка пограбувала поїзд.

— Он як! А де ми можемо побачити містера Олерса?

— Їдьте в селище, там побачите найбільший будинок, там і знайдете Олерса.

Ми рушили далі, а робітники провели нас поглядами, повними подиву, цікавості і недовіри. Через п’ять хвилин ми в’їхали в селище, в якому були житлові будинки, господарські приміщення і склади. Навколо нього височіла стіна зі скельних уламків заввишки приблизно п’ять футів. Величезні важкі ворота, зроблені з необтесаних колод, були відчинені.

Так і не розгледівши, який з будинків найбільший, я запитав у робітника, який укріплював мур, де знайти касира. Той мовчки показав рукою на споруду, більше схожу на фортецю, біля якої його товариші вантажили на віз рейки. Загалом у селищі було видно небагато людей.

Ми спíшилися й увійшли в будинок. Там усюди, по кутах і попід стінами, стояли бочки, мішки, пакунки та згортки. Посередині сидів на ящику худорлявий чоловік, який злякано підхопився, побачивши нас.

— Чого вам треба? — заверещав він і відскочив назад, помітивши Віннету. — Червоношкірий! Боже мій! Червоношкірий!

— Не хвилюйтеся, сер, ми вас не з’їмо, — пожартував я, намагаючись заспокоїти його. — Нам потрібен касир.

— Це я, — пробурмотів він, насторожено поглядаючи на нас і поблискуючи скельцями своїх окулярів у металевій оправі.

— Власне кажучи, у нас справа до полковника Раджа, але оскільки його немає, ми звертаємося до вас.

— Так, так, я слухаю, — поспішно відповів скарбник, тоскно поглядаючи на двері.

— Нам сказали, що полковник пішов слідом бандитів, які напали на потяг. Це правда?

— Так.

— Скільки людей він узяв із собою?