Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— Ви мене заінтригували.

— Гаразд. Як думаєте, куди саме персонал потяга повідомив про напад?

— На найближчу станцію.

— Можемо припустити, що звідти вишлють загін навздогін за грабіжниками?

— Найпевніше, так і буде.

— І тоді станція та селище залишаться без захисту.

— Тисяча чортів! Ви маєте рацію!

— Правда? А станції тут наразі тимчасові. Тепер лишилося з’ясувати, на якій станції є достатньо чоловіків, щоб сформувати загін. На мою думку, це буде Ехо-Каньйон.

— Чарлі, ви, мабуть, таки маєте рацію. Саме туди й подадуться оґлала та білі розбійники. Бо вони, як і ми, знатимуть, що там не зосталося нікого для захисту.

— Слід зважати й на те, що індіанці мають бойові фарби на обличчях, а це означає, що їхні наміри ворожі. Але дивіться, ось річка, вона різко спускається в долину, тож немає більше часу на балачки!

Тим часом ми виїхали на стежку, яка підіймалася крутим схилом. Їхати тут було складно, тож слід було максимально зосередитися. Сліди вели вздовж струмка і ставали все чіткішими, очевидно, тут вони зробили обідню перерву, а потім подалися на північ. Ми проїхали кілька невеличких долин, кілька печер і щомиті очікували зустрічі з розбійниками. Але аж надвечір на вершині одного з пагорбів Віннету різко натягнув вуздечку і приглушено сказав, показуючи рукою донизу:

— Уфф! Вони тут!

Ми зупинилися й подивилися туди, куди він показував. Праворуч від нас простягалася рівнина, яку можна було об’їхати приблизно за годину. Вона була відкрита й поросла травою. Там стояли вігвами і вирувало життя. Коні паслися, а люди займалися своїми справами, заготовляли м’ясо. За вігвамами лежало кілька скелетів бізонів, а поруч на натягнутих ременях висіло на сонці м’ясо.

— Оґлала, — сказав Фред.

— Тепер ви пересвідчилися, що я мав рацію? — спитав я.

— Тридцять два намети! — порахував Фред.

Віннету уважно подивився донизу і сказав:

— Двісті воїнів!

— А з ними ще й білі, — зауважив я. — Треба порахувати коней. Так буде надійніше.

Нам було видно всю долину, і невдовзі ми нарахували двісті п’ять коней. Якби індіанці вийшли на полювання, то вони би запасали більше м’яса, до того ж у цій долині точно не водилося надто багато бізонів, отже, червоношкірі вийшли у військовий похід. Це підтверджували і щити біля стін вігвамів. На полюванні щит тільки заважає. Один намет стояв трохи збоку від решти, а пір’я орла на ньому свідчило, що це намет вождя.

— Як думає мій брат, скільки часу оґлала ще пробудуть тут? — запитав мене Віннету.

— Недовго.

— Звідки ви знаєте, Чарлі? — здивувався Фред. — Індіанці самі сказали вам?

— Мені про це сказали скелети бізонів.

— Скелети бізонів?

— Кістки вже побіліли, отже, вони лежать на сонці чотири-п’ять днів, і м’ясо вже підсохло. Ви не згідні зі мною?

— Та ні, ваша правда.

— Отже, тепер червоношкірі можуть вирушати, чи ви вважаєте, що вони ще лишаться, щоб зіграти кілька партій у шахи?

— Не варто іронізувати, сер, я тільки хотів дізнатися вашу думку. Дивіться, хтось вийшов із вігвама вождя!

Апач спокійно витягнув із кишені куртки невелику підзорну трубу, що страшенно здивувало Товстуна Волкера: він ніколи не бачив індіанця, який би вмів користуватися таким предметом. Але Віннету побував у містах на сході і купив собі там трубу. Віннету розклав трубу і підніс її до ока, а на його обличчі з’явився гнівний вираз.

— Це Коі-Це, брехун і зрадник! — вигукнув він, простягаючи підзорну трубу мені. — Віннету відбере в нього життя разом зі скальпом.

Я з цікавістю роздивлявся вождя оґлала. Коі-Це мовою індіанців означає «Вогняні Вуста». Він справді славився серед одноплемінників як безстрашний і зухвалий воїн, що вміє своїми промовами викликати ворожнечу до блідолицих. Зустріч із ним не провіщала нічого доброго, і нам слід було поводитися вкрай обережно.

Я передав підзорну трубу Волкерові й запропонував:

— Треба знайти хорошу схованку, щоб нас не помітили. Ми бачимо більше коней, ніж людей, і навіть якщо більшість із вершників лежить у наметах, ми не можемо бути впевненими, що околицями не блукають розвідники червоношкірих.

— Нехай мої брати почекають на мене тут, — відгукнувся апач. — Віннету сам знайде місце, де ми будемо в безпеці.

Він надовго зник за деревами, а коли повернувся, то повів нас уздовж пагорба в саму гущавину колючих заростей. Ми насилу протислися між кущами, ведучи за собою коней. Раптом перед нами розгорнулася велика галявина, де вистачило місця для всіх нас. Поки ми прив’язували коней, Віннету повернувся назад, щоб знищити сліди.

До сутінків ми лежали в густій запашній траві, готові зірватися на ноги від найменшого шереху і затиснути ніздрі коням, щоб не чути було їхнього пирхання. Коли стемніло, Віннету пішов на розвідку і незабаром повернувся зі звісткою, що оґлала та білі все ще в таборі й навіть розпалили вогнища.

— Вони впевнені у своїй безпеці, — зауважив Фред. — Якби вони знали, що ми так близько…

— Вони аж ніяк не дурні і здогадуються, що за ними вишлють когось навздогін, — відповів я. — Але сьогодні їм нема за що хвилюватися, бо вони знають, що люди зі станції ще далеко. Тож я роблю висновок, що вони рушать у дорогу завтра. А сьогодні варто спробувати дізнатися, що вони задумали.

— Віннету підкрадеться до них, — відгукнувся апач.

— Ми зробимо це удвох. А Фред нехай залишиться біля коней. Рушниці не беремо, нам вистачить і томагавків. У крайньому разі скористаємося револьверами.

Наш товстий друг не заперечував.