Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

— А як же камені? — запитав я. — Ви ходили в гори Тетон?

— Мій Віллі і Руді Мейнерт, з яким ви познайомилися в Чикаго, намагалися пройти туди минулої осені, але дісталися тільки до озера Джона Ґрея. Далі місця пішли такі дикі й непрохідні, що їм довелося повернути назад.

— Так, — зауважив я, — туди можуть пройти тільки справжні вестмени.

— Ну а ми хто? — обурився Віллі. — Ми три роки живемо тут і стали справжніми вестменами!

Джек Стілвел (праворуч) зі скаутом Джеймсом Джонсом. Оклахома, прибл. 1874 рік. Автор невідомий.

— Не гнівайтесь на мене, юначе, але трьох років життя в лісі недостатньо, щоб поселенець перетворився на вестмена. Ви хотіли проникнути в гори Тетон навпростець, а кожен вестмен знає, що пряма дорога — найдовша. Ви не потрапите туди навпростець і через сто років. Вам доведеться прокладати собі шлях через непролазні хащі, які кишать ведмедями й вовками, через провалля й ущелини, де ноги ніде поставити і де за кожним каменем може ховатися ворог. Вам слід було спробувати дістатися звідси до Джон-Ґрей-Рівер або до Солт-Рівер. Вони обидві впадають у Снейк-Рівер, і якщо ви підете вздовж неї вгору за течією, то зліва від вас залишаться Зміїні гори, потім ви потрапите на перевал Тетон, за яким і починаються гори Тетон. Це всього три хребти завдовжки близько п’ятдесяти миль. Однак вирушати удвох у таку далеку й небезпечну дорогу — чисте божевілля. Ви знайшли якісь камені?

— Лише кілька агатів, більше нічого.

— Покажіть їх нам. Віннету знає все в цих горах, і я попрошу його сказати, звідки ваші камені.

Я прекрасно знав, що апач воліє не говорити про золото та інші скарби, заховані в землях червоношкірих, тому звернувся до нього з питанням його рідною мовою, щоб відмова не образила гостинних господарів.

— Мій брат Чарлі хоче знайти золото й каміння? — запитав мене Віннету, пильно дивлячись мені в очі.

А коли я пояснив йому, що камені потрібні не мені, а цим добрим і працьовитим людям, він довго дивився кудись далеко поперед себе, немов зважуючи, погоджуватися чи ні, потім його чорні очі уважно оглянули поселенців, і врешті він вимовив:

— Чи готові ці люди виконати моє бажання?

— Яке?

— Нехай вони ще раз заспівають ту пісню, що її Віннету чув, коли ми в’їхали в долину. Тоді він покаже їм, де шукати такі камені.

Я був надзвичайно здивований. Невже церковний гімн справив таке глибоке враження на індіанця, що він готовий був відмовитися від своїх непорушних правил і відкрити таємниці скарбів?

— Заспівають, — запевнив його я.

— Нехай шукають у горах Вентр. Там вони знайдуть золоті самородки, а в долині річки Бівер-Дам, що впадає в озеро Єлловстоун із півдня, багато таких каменів.

Поки я перекладав господарям, як знайти скарби, в дім стали надходити інші поселенці. Подали частування, й почалося застілля, таке веселе, доброзичливе й безжурне, що я, як не намагався, не міг пригадати іншого такого на Дикому Заході. Так поводяться тільки люди з чистим сумлінням і чистою душею, які нічого не бояться.

Вони прекрасно пам’ятали пісні своєї батьківщини та охоче співали їх для мене. Навіть старий Гіллман доволі гарним басом співав знайомі мені з дитинства пісні.

Віннету довго прислухався до нашої веселої бесіди, а потім зупинив нас питанням:

— Коли ці люди дотримають свого слова?

Я спохопився нагадати Гіллманові обіцянку, яку він дав Віннету, і вони заспівали «Аве Марія». Однак щойно прозвучали перші ноти, як апач затряс головою і вигукнув:

— У приміщенні пісня звучить не так. Віннету хоче слухати її в горах.

— Він слушно каже, — погодився з ним Біля Мейнерт. — Цю пісню справді треба співати просто неба. Ходімо на схил долини.

Маленький хор піднявся на пагорб, і зверху попливли вниз, у долину, прекрасні звуки. Здавалося, саме повітря віддає хвалу Богородиці. Віннету якийсь час стояв поруч зі мною, вслухаючись у гімн, а потім раптом кудись зник. Ми слухали мовчки, сповнені відчуття незвичності того, що відбувається. Темрява накривала співаків і місце, де вони стояли. Здавалося, пісня лине з самого неба. Я не застосовував ніяких спеціальних ефектів, мелодія була проста, як у всіх церковних піснях, але саме ця простота й природність додавали звучанню глибини, якій не могли опиратися наші серця.

Пісня вже відзвучала, а ми все ще стояли на тому ж місці, поки хористи, які спустилися з пагорба, не нагадали нам, що час повертатися в дім. За дружньою бесідою минуло ще півгодини, година, а Віннету все не з’являвся. З усіх боків селище було оточене дикими лісами, і я стривожився за друга і брата. Взявши зброю, я вийшов з дому, попередивши, щоб ніхто не йшов за мною, а кидатися на допомогу треба тільки в тому випадку, якщо раптом пролунає постріл. Однак я передчував, що стріляти мені в той вечір не доведеться, оскільки здогадувався, чому вождь апачів волів просто усамітнитися.

Я пішов у той бік, куди зник Віннету. Біля ставка, над темною водою, височіла величезна кам’яна брила. На ній я і знайшов нерухомого, як статуя, Віннету. Я безшумно наблизився до нього й сів поруч, намагаючись ні звуком не порушити урочистого мовчання.

Минав час, а Віннету сидів мовчки й нерухомо. Нарешті він повільно підняв руку, показав на воду і, немов одкровення, вимовив:

— Це озеро — як моє серце.

Я розгубився, не знаючи, що відповісти, а він знову поринув у свої думки і перервав мовчання тільки через добрих десять хвилин.

— Маніту добрий і великий, тому Віннету любить його.