Віннету ІІІ - Карл Фрідріх Май

Через два або три дні на небі мав з’явитися молодий місяць, хмари ховали його вузький серп і поодинокі зорі. Погода була просто ідеальна для нашого задуму.

— Віннету піде направо, а мій брат — наліво, — прошепотів апач і зник у темряві.

Я послухався поради друга й поповз схилом ліворуч, безшумно пробрався крізь кущі й опинився у нижній частині долини. Попереду горіли вогнища. Вігвам вождя стояв за двісті кроків від мене, але мені знадобилося півгодини, щоб подолати цю відстань, я повільно повз уперед у траві, тримаючи в зубах ніж. Вітер дув у мій бік, і я міг не турбуватися, що коні відчують чужинця і попередять господарів про мою присутність. У цьому сенсі Віннету було важче, ніж мені.

Тінь від вігвама, біля входу до якого горіло багаття, надійно ховала мене. Обережно визирнувши, я побачив біля вогню п’ятьох білих і трьох індіанців. Вони говорили по-англійськи.

Індіанці поводилися спокійно і стримано. Біля вогнища тільки білі розмовляють голосно, а от обережні індіанці воліють обмежуватися знаками. Вогнище теж було занадто яскравим як на індіанські звичаї.

Один з білих був високим широкоплечим чоловіком з густою бородою і шрамом від ножового поранення на лобі. Судячи з того, як шанобливо зверталися до нього інші, він і був ватажком зграї. Я лежав за десять футів від них і чув кожне слово.

— Як далеко звідси до Ехо-Каньйона? — запитав один із білих.

— Миль сто, — відповів другий. — Три дні шляху.

— А якщо ми помиляємося і за нами не будуть гнатися? Адже тоді в селищі залишиться занадто багато народу!

Ватажок презирливо зареготав і відповів:

— Нісенітниця! Вони кинуться за нами. Ми лишили їм такий гарний слід! Подумай сам: ми вбили в поїзді чоловік тридцять, ще й забрали немало здобичі. Таке нам не пробачать і спробують зловити нас.

— Ну, коли так, то справа повинна вигоріти. Скільки людей зараз живе в Ехо-Каньйоні, Роллінсе?

— Приблизно півтори сотні, усі озброєні. А ще там є купа переповнених товаром магазинів і барів, тож буде чим поживитися. А головне — там є каса залізниці. Мені казали, що з неї платять робітникам на всій ділянці від Ґрін-Рівер до Промонторі завдовжки понад двісті тридцять миль. Думаю, кілька тисяч готівкою нам гарантовані.

— Чудово, Роллінсе! І ти переконаний, що так ми зіб’ємо тих, хто женеться за нами, із нашого сліду?

— Точно, — впевнено відповів ватажок, якого, як я щойно почув, звали Роллінсом. — За моїми розрахунками, вони мають підійти сюди завтра до полудня. А ми поїдемо на світанку, до того ж розділимося на кілька загонів, щоб заплутати їх. Потім кожен загін замете сліди, і всі разом зберемося аж у Ґрін-Форк. Звідти ми підемо потаємними стежками і через чотири дні будемо в Ехо-Каньйоні.

— Треба б когось послати на розвідку, Роллінсе.

— Не хвилюйся, пошлемо. Розвідники завтра ж підуть просто в Каньйон і чекатимуть на нас у Пейнтер-Гілл. Я вже все продумав. Навіть якщо ніхто за нами не гнатиметься і всі робітники залишаться в селищі, перевага однаково буде на нашому боці. Не встигнуть вони схопитися за зброю, як половина з них уже буде мертва.

Мені пощастило. Я підкрався до них у найбільш слушний момент, навіть не сподіваючись почути аж так багато. Час було зникнути, щоб якась випадковість не видала мене. Я почав повільно відповзати назад, ретельно замітаючи сліди. У темряві відбитків не було видно, і мені доводилося навпомацки розгладжувати кожну травинку, що зайняло багато часу. Тільки через годину я нарешті дістався до узлісся й відчув себе в безпеці.

Я, склавши долоні, притулив їх до губ і заквакав жабою. Це був знак Віннету. Я був переконаний, що апач почує мій голос і поверне назад. Я не боявся, що індіанці щось запідозрять, оскільки саме ввечері жаби полюють на комах у високій мокрій траві і часто влаштовують свої концерти.

Чому я покликав Віннету назад? Тому що апач підбирався до стійбища з того боку, звідки дув вітер, і його могли виявити. До того ж я дізнався достатньо про плани розбійників, мета нашої вилазки досягнута, і тепер він просто марно наражався би на небезпеку. Мені й далі доводилося ховати власні сліди, тож я дуже втішився, коли нарешті дістався до нашого табору.

— Вам вдалося щось довідатися? — запитав Фред, коли я пробрався через колючий чагарник на галявину.

— Так, але краще почекати на Віннету.

— Навіщо? Я аж палаю з цікавості!

— Ну й палайте собі, — не дуже ввічливо обірвав я його. — Я не люблю повторювати двічі одне й те ж, тому дочекаюся апача, щоб він теж знав, що мені вдалося підслухати.

Товстунові нічого не залишалося, хіба вгамувати наразі свою цікавість і чекати на повернення Віннету. Нарешті ми почули шелестіння в кущах, а потім Віннету опустився біля мене.

— Мій брат Чарлі подав мені знак? — запитав він.

— Так. Що дізнався мій брат Віннету?

— Сьогодні Великий Дух відвернувся від Віннету. Йому довелося довго обходити коней, а коли він наблизився до першого багаття, то почув голос жаби й повернув назад. Що бачив і чув мій брат?

— Я почув усе, що нам треба знати.

— Моєму братові завжди щастить підслухати ворога. Нехай мій брат розповідає!

Коли я закінчив говорити, Фред задумливо протягнув:

— Отже, ваші передбачення справдилися.

— Про це нескладно було здогадатися.

— Який на вигляд той здоровань? Ви не помітили у нього шраму на чолі?