Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Йонел випадково натиснув на три кнопки одразу, й коробочка із шумом відкрилася, мов фотоапарат із міхом. Йонел дивився на Віктора, а Віктор на Йонела. Нікому з них і в голову не прийшло докоряти малюкові, який аж тремтів від люті, злості, від болю, страху та безсилля.

— Що це таке? — спитала Марія.

— Найновіший радіопередавач, — відповів Йонел. — Думаю, що ним можна зв’язатися навіть і з Місяцем…

Марія злякалася. Відкриття у гроті, перше таке дивне повідомлення, привиди, човен — усе це тепер набувало якось певного сенсу. Слова в неї вихопились мимоволі.

— Так… — погодився Віктор. — Я вже давно думав про це, але не міг повірити, не міг… Мені це здається неможливим… Ніби в якійсь книжці.

— Що робити? — спитала Марія.

— Негайно в човен! Небезпека набагато більша, ніж ми можемо собі уявити. І, думаю, вона загрожує не тільки нам.

— А друга коробочка? — наважився Тік, який мав вигляд дитинчати давно заснулого велетня з казки.

Віктор відкрив її й прочитав уголос записку, яка була всередині:

— «Ми прийшли раніше від вас! Сергій і Трясогузка. Ось вам!»

— Як це може бути так? — здивувалася Марія. — Як, коли, на чому вони прийшли раніше від нас?

— Ні… — роздумував Віктор. — Неможливо! Або майже… Та досить! Усі в човен! Ми не можемо гаяти ані секунди!

Йонел несподівано вперся:

— Стривай! Ми повинні обстежити другий потік. Може, саме в тому рукаві є вихід із печери?

Віктор вагався тільки секунду: чи може той потік бути виходом із печери?

— Не вірю! — сказав він. — Це просто потічок, який вливається в наш. Досить! Ми вирішили! Ідемо по нашому струмку!

— Дурниці! — спалахнув Йонел. — Тільки тому, що я такий, як був раніше, ви не хочете мене слухати? А якщо там вихід? Ти не думаєш, що поспішність нас може погубити?

— Не поспішність! — розлютився Віктор. — А нерішучість! Зараз важить кожна хвилина. Єдиний вихід — оцей! Не відчуваєш?

— Ти збожеволів? — закричав Йонел. — Наше життя поставлене на карту, і може, ми власного ногою відкидаємо єдиний засіб порятунку… Я йду.

Не чекаючи ні згоди, ні слова, ні жесту, він метнувся стрілою до гирла, де вони знайшли коробочку.

— Йонеле, стій! — закричав услід йому Віктор.

— Я зараз повернуся!.. — долинув десь із темряви голос Йонела.

Віктор хотів був бігти за ним, але посковзнувсь і вдарився об камінь, до якого був прив’язаний човен. Мотузка розкрутилася, мов лук, і потік підхопив звільненого човна.

— Човен! — здійняв тривогу Віктор і щодуху кинувся по воді за ним.

Тік і Марія збагнули, що трапилось, і побігли за ним, освітлюючи йому дорогу. Човен швидко віддалявся, його вже ледь було видно, але трапився рятівний поворот з валунами й затримав його на якусь часину. Віктор наздогнав його в останню мить, схопив за мотузку й накрутив її на руку.

Вони врятовані! Якби не втік Йонел, мов навіжений!

— Швидко за ним! — сказав Віктор і, тягнучи човен проти течії, вони рушили до гирла.

Діставшись до гирла, Йонел зрозумів, що його вчинок — то акт безрозсудного непотрібного героїзму. Він щиро хотів допомогти друзям, хотів вивести їх з-під непорушного панцира, але момент вибрав не найкращий. Віктор мав рацію. Тут єдиний і очевидний шлях до виходу: потік, який біжить уперед. Тільки тоді, аби потік, який досі віз їх так вірно, вливався в інший, у більший, тільки тоді його, може, треба було б залишити. Потічок, якого почав обстежувати Йонел, швидко мілів, потім розділився на безліч дрібних потічків, а їх неможливо було обстежити. Отже, не мало ніякого сенсу обстежувати далі. Він швидко рушив назад.

Йонел уже був біля гирла, коли його вухо вловило якісь дивні звуки — чи то дихання, чи то хрипіння, і його тіло здригнулося від жаху. Він хотів був бігти і навіть ладен був кинутись через воду, але тут побачив біля підніжжя скелі щось схоже на… Він нагнувся й придивився пильніше: це були чоботи, таких він ще не бачив…

Зненацька дві дужі руки схопили його за шию й за плечі, голову притиснуло щось м’яке й задушливе. Він трохи посмикався, і розум його затьмарився.

Через хвилину мисливець відірвав хлопця від грудей. Непритомне тіло було безвільне. Бородань кинув його через плече, мов рушника, і штовханом звелів мисливцеві йти назад, просто по воді. Поминувши одне коліно потоку, потім друге, вони обидва почали освітлювати дорогу ліхтариками на повну потужність, бо досі прикривали промені. Освітили обличчя полоненого.

— Господи, та це ж директорів синок, слово честі!

— Пильнуй, друже, щоб він тебе не впізнав. Не показуй йому свого обличчя й постарайся змінити голос.

— Добродію, мене могла б і не цікавити така справа…

Бородань кинув руку до стегна, і мисливець вимушений був докінчити:

— …але якщо ви так кажете, то хай буде так…

Вони пройшли ще трохи назад, аж поки вирішили, що опинилися вже досить далеко від роздвоєння двох потоків. Бородань кинув полоненого долі, на каміння, побризкав йому на обличчя холодною водою з ручая. І оскільки хлопець не ворушився, він підтягнув його голову до потоку й занурив кілька разів у воду.

Йонел отямився, стрепенувся, розплющив очі, але одразу ж і заплющив їх, бо нічого не міг побачити в щільному мороці.

— Не бійся, малий, — почув він незнайомий голос. — Ти в руках добрих людей.

Цієї ж миті носак чобота ударив його під ребро. І одразу