Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Я тебе зараз як торкну по тому місцю, яким ти вимовляєш своє ім’я, то ти залишишся без фотографії…

Їхні руки зустрілися в повітрі, потім учепилися в чуби, далі почали шукати носи і таки знайшли їх, після того обмінялися ударами по голові, в живіт, супроводжуючи кожен із них жорстоким «а-а-а!». І насамкінець відвернулися один від одного спинами, маючи на думці не перемовитися й словом цілий день. Але вже через дві хвилини той, що перший почав сварку, підвівся:

— Ну, Сергію! Якщо я скажу, що ти розумний, то й ти скажи так само про мене…

— То що, мирова? Але по-справжньому. Без зради.

— Так, мирова! Давай лапу та й годі!.. Ага, а ти знаєш, що нам сьогодні треба на озеро?

— А що ми їм скажемо?

— Скажемо, що ми забили місця на тиждень!

— Стривай, але ж у нас нема стільки часу…

— Ти віл!.. Тобто я забув… Ти думаєш, вони знають!

— Ми розсміємося їм просто в обличчя, отак: «Ха-ха-ха!». Особливо коли ти вважаєш, що ми знаємо все, не пройшовши пішки навіть сотні метрів! Так! Ти, мабуть, маєш рацію. Добре, будь розумний!.

— Знаєш що? Ходімо на озеро!

— Навіщо? Там нема нікого. Дід пішов на турбазу. Так він сказав звечора.

— Знаєш, хто ти?.. Оце ми підемо з дідом на озеро, щоб він сміявся з нас? Самі візьмемо човен, ось так!

— А ти посмієш? Якщо сядеш ти, сяду і я…

— Не говорімо дурниць. Знаєш, як ми зробимо? Стоятимемо на березі. А коли побачимо їх, бігом до човна і вдамо, ніби причалюємо. А їм скажемо, що повертаємося з озера, аж ген від отих-о скель…

— Чудово! Але ж ми можемо сказати, що й ночували на озері, в човні! Візьмемо його? Ходімо! Я бачив, де дід ховає ключа від ланцюга човна.

— А той, що чекає інспекції, що він скаже?

— Скажемо йому, що дід нам дозволив…

— А дідові?

— А йому скажемо, що нам дозволив один із них. Такий високий, у брилі і з цигаркою в роті. Скажемо, він нас запросив.

Сталося так, що саме тоді, коли вони виходили з будиночка, буря вщухла, збираючи нові, ще страшніші сили. Підбадьорені тишею й безлюддям на озері та на берегах озера, хитруни одним духом домчали до дебаркадера, знайшли ключ і відв’язали човен. Вода була така спокійна, що вони сіли в човен без найменшого страху.

— Так! Але ж нема весел. Що будемо робити? Що ми їм скажемо?

— Скажемо, що нас захопила буря й ми загубили весла…

— А як же ми добралися до берега без весел?..

— Та ти такий, як я клявся, що не буду більше тебе називати… Скажемо, що ми гребли руками. Що вони знають про човни?

— А ось і весла! Вони прив’язані до човна. Витягаймо їх!

— Ну, якщо вони там, то хай будуть там. Що нам робити з ними? Давай трохи побризкаємо один одного водою, аби здавалося, ніби ми й справді були на озері…

— А якщо вони не прийдуть, то тільки марно будемо мокрі?

— Прийдуть! Якщо я тобі сказав! Давай бризкатися!

Зненацька блискавка розпанахала повітря, вивільнивши дорогу ураганові. Ураган почався так люто й несподівано, що хитруни, які досі вдавали із себе сміливців, на якийсь час тільки роти пороззявляли, сидячи в човні, налякані й нерішучі. Коли ж Трясогузка хотів спитати Сергія, що робити, чи навпаки, Сергій хотів спитати Трясогузку, це вже не мало ніякого значення, бо перші хвилі підхопили човен від берега. Минула, може, всього лиш хвилинка, вони тільки вслухалися в цокотіння власних зубів, а коли роздивилися краще, то побачили, що опинилися посеред озера. І жодному з них не треба було дивитися в зошит із позначками, щоб знати, яке завглибшки озеро посередині. Тут була бездонна прірва, казав дід. Єдиний їхній порятунок був у слові, не в комбінаціях слів, а в одному-єдиному слові, і вони щосили налягли на нього.

— Допо-омо-ожі-і-іть!

— До-по-о-омо-о-ожі-і-і-іть!

А човен тим часом опинився у повній владі хвиль. На щастя, били вони спереду, отже, перекинути його поки що не могли. Човен тільки підстрибував і опускався. Згодом хвилі почали налітати і з носа, і з корми, ба навіть кинули його кільком вихорам, і ті закрутили його, мов зірваний листочок.

Відважні мандрівці впали на живіт. Вони вже не мали сміливості ні кричати, ні дивитися один на одного, навіть боялися дихати, чи, може, забули через свій нечуваний страх, де вони, чи вони живі, чи їм усе це сниться. Але, на нещастя, гриміли громи, шмагали блискавки, на них потоками лилася вода, а самі вони билися об дошки човна й скімлили, забувши нормальну людську мову, бо вона була для них тепер дуже далека.

Чому човен і досі не перекинувся? На це не міг би відповісти жоден із його конструкторів.

А буря ніяк не закінчувалася, вона не мала ніякісінького співчуття до пасажирів у човні, була глуха до їхніх молитов та клятв. Але буря час від часу обманювала їх. Вона давала їм часинку спокою, щоб вони ожили, а потім знову накидалася і так катувала їх за всі беззаконня світу. Вони вже не бачили ні один одного, ні чогось іншого і не знали нічого, крім того, що їх чекає смерть. Це вперше вони воювали не один з одним, а кожен із самим собою. Може, це не буря била їх головою об стіни, а вони самі билися, згадуючи багато чого.