Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

Урсу з горою своєї ноші прийняв на себе всю лють бурі. Аби він тільки змахнув руками й відхилився трохи корпусом назад, то став би вільним і легким, а тягар його підхопив би вітер. Але він відкинув цю думку геть і почав боротися з пеклом. Вітер гнув до землі дерева, заламував угору гілля. Гори ніби перевернулися й лягли йому на спину. Урсу ледве ступав, ледве тримався на ногах, зігнувшись, мов бублик. Але друзі його були попереду, він бачив, як вони пробиваються крізь бурю, бачив, як вони падають і піднімаються, згинаючись і собі в бублики, та шукають руками підтримки в хмарах і в дощі. Ось Лучія знову впала, але підвелася, потім Дан покотився в якусь яму, Лучія простягла йому руку, й вони обоє зникли в ямі, чи, може, Дан простягнув руку Лучії. І знову Урсу побачив, як вони біжать до колиби, що дедалі більшала.

Але пориви урагану переслідували його безперервно, один звалив його на коліна, вирішивши побороти геть. Урсу стояв на колінах, майже торкаючись лобом землі, напружившись шиєю. Він ніби бив земні поклони й молився комусь, щоб той «хтось» не дозволив тим, попереду нього, озирнутися й побачити його, притиснутого до землі; бо інакше вони подумали б, що він переможений. І тоді не він упав би, а вони, і стежка по схилу була б обмежена праворуч і ліворуч прірвами.

Урсу вперся колінами в камінь, лобом і кулаками в землю, напружився, метнувся вгору і знову став на ноги під пронизливим вітром, а ті, попереду, зігнувшись, мов знаки запитання, ішли до колиби… А колиба…

Грім ударив так, що в хлопця пересох язик, у голові засвітилися вогні, а з очей бризнули іскри… Дощ линув згори, мов нескінченний вал… Порив вітру знову підхопив хлопця, розлючено крутонув, але Урсу не піддався. Він заплющив очі, напружився, мов сталь, аж затріщала шия, і рушив уперед, мов ошалілий в ланцюгах…

Розплющивши очі, Урсу не побачив перед собою нічого. Ні хмар, ні дерев, ні гір, ні неба. І лиш колиба закривала весь овид. Кілька людей підбігли до хлопця, зняли з нього ношу, але одразу ж попадали опукою під її вагою, підсиленою бурею.

Урсу встиг ще побачити Лучію, що схилилася над ним, відчув її прохолодну руку, яка гладила його чоло, волосся. Потім заплющив очі.

Кілометрів за десять від колиби, в якій зупинилися черешняки, загнані сюди бурею, на Форельному озері розігрувалася інша драма. Буря захопила якраз на середині озера рибальський човен із двома учнями в ньому. Крики й волання на поміч зібрали на березі багато людей.

Але історія починалася не драматично, та й закінчилася вона не драматично…

За день перед тим на Форельне озеро прибули два учні з міста. Їм не важко було знайти місце, де розводили форель, бо над усім озером — лиш чотири дерев’яних будиночки, що стояли метрів за десять один від одного. Обидва гості були дуже веселі, вони весь час підморгували, штовхалися ліктями й шукали «шефа форелі». Шеф був на лісовому пункті, тобто в третьому будинку. Вони знайшли його, коли він сварився з лісником, але оскільки він видався їм порядним чоловіком, то вручили йому пакет. У пакеті була надрукована на машинці записка — в ній батько одного з учнів, якийсь інспектор, просив шефа форелі надати учням всіляку допомогу впродовж найближчих трьох днів і провести їх до озера, поки він прибуде з інспекцією.

— Отже, у вас канікули? — спитав форельний начальник.

— Експедиція! — гордо відповів один із учнів, кругловидіший і з поглядом, мов у зайця. — Ми хочемо вивчити цей район і провести конференцію в школі.

— Це чудово! Але спершу я проведу вас у кімнату для приїжджих, там ви покладете свої речі.

— У нас мало речей, — відповів другий, трохи вищий і довготелесий, у якого було багато прізвиськ, а останнім часом надійно прилипло ще одне — Трясогузка. — Тільки книжки, зошити й олівці.

Форельний начальник поселив гостей у кімнаті для приїжджих, кількома вміло поставленими запитаннями випитав у них про схильності шановного інспектора та його сина, потім запропонував гостям прогулятися на човні по озеру. Прогулянка тривала майже весь післяобід, вони обійшли все озеро, а озеро було велике, з нерівними, наче порізаними фіордами, берегами. Подекуди, де було мілко й гарно купатися, вони приставали до берега. Вечір гості провели в горах, у колибі лісорубів, разом з іншими людьми, біля веселого багаття, і наслухались силу-силенну жартівливих оповідок та дотепів.

Хитруни з рекомендаційним листом почували себе на вершині щастя. Вони прибули на озеро раніше, ніж черешняки, навіть зробили без ніяких зусиль перші дослідження, крім того, занотували в зошитах та запам’ятали силу-силенну подробиць, а на це черешнякам доведеться витратити цілі тижні. Вони дізналися все, що можна було дізнатися про Форельне озеро — і легенди, пов’язані з ним, і про форель, про дунайський лосось та харіус, наслухались пригод тамтешніх людей, навіть більше — почули багато історій ще й про Чорну печеру, яка була недалеко від озера.

Втома виправою швидко здолала обох напханих знаннями мандрівників. Вони не мали часу пригадати всі свої величезні перемоги. Теплі й гостинні постелі в кімнаті для приїжджих та свіже нічне повітря хутенько перенесли їх у світ снів. А проснувшись наступного дня, найперше, що вони затіяли перед тим, як устати, вмитись чи навіть стрибнути з ліжка — взялися до сварки.

— Так! Якщо ти не визнаєш, що я геній, то ти — віл! — сказав Трясогузка. — Ти мовчав, як риба. Щастя, що я їм розв’язав язика. Я взяв їх, мов журналіст: зошитом і олівцем.

— Ха-ха! — загорлав йому Сергій на вухо. — Це ж я тебе витягнув у дорогу. Хто придумав записку? Хто її написав?

— Ну й дурень! Я міг