Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце

— Люди добрі, дуже добрі, надто добрі… — скрипів змінений неприродний голос. — Якщо скажеш, будеш жити, чуєш? Не скажеш — загинеш! Чуєш?

І ще один удар у гомілку, в те ж саме місце, чи, може, то біль так віддавав по всій кістці.

— Стій, чоловіче! — сказав бородань. — Ти надто поспішаєш…

— Друже, слово… — раптом урвав його змінений голос. — Хай знає, що його чекає. Якщо скаже все, врятується. Оце і все. Чуєш, ти?

— Мені страшно… — заскімлив полонений, лежачи на камінні.

— Хто взяв човен? — почувся неприродний голос.

— Який човен? — спантеличено перепитав Йонел.

Рука тиснула йому на вухо й крутила його, ніби мала зубці. Хлопець відчув, як щось тепле тече йому по потилиці.

— Хто взяв човен? Слово честі!

— Найменший із нас… — відповів Йонел. — Тільки він міг пролізти через тріщину.

— А коробочку? — спитав незнайомий голос. — Хто взяв коробочку?.. Тобто той самий малий узяв її… Де коробочка?

— Не знаю, — відповів Йонел. — Я не бачив ніякої коробочки.

Знову почала працювати нога: вона била, душила, терла. Ось ще один удар поза вуха.

— І зараз не знаєш, друже?

— Я бачив дерев’яну коробочку, табакерку… — відповів Йонел.

Мисливець пошукав його рукою внизу, повільно підняв за комір, поки обличчя опинилося на рівні кулака. Рука майнула назад, потім короткий страшний удар. Полонений упав, мов ганчірка.

— Що ти робиш, кретине? — просичав бородань. — Тебе б кинути головою вниз у прірву!

— Мовчи! — настовбурчився мисливець. — Я кинуся ногами, а не головою. І не ображай мене, друже, чуєш? Востаннє кажу тобі. Він має знати, що його чекає. Хай не думає, що ми жартуємо, тварюка!

Бородань закам’янів від подиву. Він ніби почув чийсь інший голос. І зрозумів, що мисливець має рацію.

— Може, нам краще було б обмізкувати все, — сказав іншим тоном бородань. — Але ти й мене не ображай…

— Друже, все одно: свобода байдужості, слово честі! У мене є план. Їх залишилося шестеро. Чи знають вони, в кого вони в руках, чи не знають, все одно…

— А я кажу, що нам треба спробувати…

— Друже… пробуй ти, слово честі…

Бороданеві вдалося після довгих зусиль привести Йонела до тями.

— Ти отямився?.. — спитав він. — Тепер ти переконався, що ми не жартуємо. Рознесемо тебе на шматки!

— Я не знаю, — заплакав Йонел. — Я не знаю. Господи!

Але нога мисливця знайшла його вухо:

— Ну, кажи!

Нога із зубчиками почала душити вухо. Потім терти його. Тріснув, мов друзка, хрящ.

— Я скажу… — зойкнув Йонел.

Віктор голосно гукнув Йонела, але ніхто йому не відповів.

Вони дійшли до того місця, де дрібненькі потічки зливалися в той рукав, який притягував Йонела. Місце було нерівне, неприступне. Не міг тут Йонел пройти далі. Неможливо! Страх, що з ним могло статися якесь нещастя, швидко полишив його. Не було тут ні прірв, ні водоспадів, тільки вертикальні заглибини чи тріщини, крізь які не могло протиснутись тіло людини. Тоді де ж Йонел?

Віктор повернувся до гирла. Тік і Марія чекали, неспокійні.

— Засвітіть ліхтарі! — прошепотів він. — Будемо шукати скрізь. Маріє! Ти світи тільки вперед.

Вони уважно шукали на березі, але не знаходили нічого — ні сліду, ні знаку, ні вказівки, яка могла б пояснити раптове й загадкове зникнення їхнього друга.

— Пошукаймо у воді, — сказала з болем Марія.

У воді… І Тік побачив у воді фару ліхтарика. Рука швидко занурилась у воду: це був ліхтарик Йонела. Його впізнали всі. На металі було вигравіювало його ім’я.

— Тут Йонел не мав що шукати, — сказав Віктор. — Тільки, може, щось привернуло його увагу, може, він побачив там щось незвичайне… Але що могло привернути тут його увагу?

Вони шукали на тому місці, де Йонел побачив чоботи мисливця. Скрізь було мокро й покрито м’яким, мов клейка паста, мулом. Віктор освітлював сантиметр за сантиметром смужку мулу біля води, сподіваючись знайти сліди Йонелових черевиків.

Слідів виявилось багато, але це не сліди черешняка, а великі, чоловічі. Відбитки підошов допомогли їм відкрити кількість нападників, бо вже не залишалося жодного сумніву: на Йонела напали. Двоє людей підстерігали там. Віктор висловив свої думки вголос:

— Тут двоє невідомих підстерегли Йонела. Тому що не існує жодного сліду, який засвідчив би, що його взяли згори. Сліди ведуть до собору… Трохи далі сліди зникають: це означає, що вони пішли прямо по воді.

Вони крізь морок дивилися один на одного і відчували, як у них разом зріє одна й та сама думка.

— Може, це й божевілля, те, що ми робимо, — прошепотів Віктор, — але інша думка не спадає мені в голову. Ролі перемінилися: зараз треба переслідувати їх… Ідемо? Ви готові?

— Візьмемо й човна? — спитав Тік.

Мотузка була в руках у Віктора.

— Треба взяти, Тіку, — відповів Віктор. — Попервах він нам, мабуть, заважатиме, зате, може, стане у великій пригоді потім.

Тік попросив мотузку від човна, Віктор вручив йому її, міцно, аж до болю, стиснувши руку малюка, і повів назад, дорогою, якою вони йшли сюди, стомлену й зменшену групу черешняків.

Віктор освітлював дорогу вперед, Марія освітлювала правий берег, а Тік лівий. Жоден камінчик не повинен був уникнути сліпучого світла. Ліхтарі били далеко, попереджуючи