Лицарі черешневого цвіту - Костянтин Киріце
Мисливець підкорився, та коли вони відійшли вже досить далеченько від місця, де бачили човен, він висмикнув руку й розлючено прошепотів:
— Ти збожеволів, друже? Хочеш, щоб вони втекли? Слово честі! Ми повинні їх узяти!
— Стій! Не спіши, мов безмозкий! Треба іноді звертатися й до тієї штуки, яку носиш на плечах. Що ти хочеш робити?
— Я знаю, що хочу! Будь-що!
— Ось що, друже! Зараз ми дійдемо згоди! Перш за все треба забрати в них трофей! По-друге, його треба забрати так, щоб вони не відчули нас. А потім уже владнаємо особисті справи.
— Друже! Те, що ти пропонуєш, мені не підходить. Слово честі. Якщо вдасться забрати так, щоб вони не почули, то одразу підемо геть…
— Гаразд… — сказав бородань. — Якщо вони нас не почують, і ми пересвідчимося, що вони нас таки не запримітили, тоді подивимося, як нам бути далі. Може, ми не ризикуємо нічим…
— Друже, наскільки я розумію… то кажу так!.. Аж поки скажу інакше, слово честі. А як же ми його заберемо?
— Так, щоб вони не почули… А якщо почують, то щоб не впізнали. Хитрістю, добродію!
— Господи… Аби ж не проснувся ніхто!.. Якщо вони впізнають нас — то гаплик! Слово честі — тоді вони не матимуть порятунку!
— Дивись, друже! Найкраще було б, аби ти перетворився в привида і мовчки, мов привид, понишпорив у їхніх речах.
Мисливець здригнувся. Це було єдине, до чого він не додумався, і це видалось йому найслушнішим:
— Навіть Добреску не знайшов би нічого кращого, слово честі! А я ж їх уже лякав духами…
— Один нуль на твою користь! Навіть коли вони тебе побачать — чи до того, як ти забереш коробочку, чи після того, то вже нічого не важить! Вони ніколи не знатимуть, хто її взяв насправді…
— Так, друже, справді так! Слово честі! Що правда, то таки правда!
Бородань дістав з рюкзака біле тонке парашутне полотно й ніж. Прорізавши при світлі ліхтаря полотно в двох місцях, бородань накинув його на голову мисливцеві, приладнавши обидві дірки навпроти очей, і попросив потримати засвіченого ліхтарика під полотном. Відступивши на кілька кроків, глянув на свій витвір: це була якась з’ява — біла, непевна, страхітлива.
— Мов у кіно! — сказав бородань. — Навіть я злякався б, аби зустрів отаке… Постарайся лиш не здіймати анінайменшого шуму. Спершу пошукай усередині в човні. Якщо нема там, попорпайся в їхніх речах на березі. І пильнуй за ліхтарем, друже! Лише смужка світла…
Не кажучи й слова, мисливець без шуму, справді, мов привид, рушив туди, де стояв човен. Почув липень шепіт позад себе:
— Дивись не нароби дурниць, бо все пропало…
6Тік дивився вже другий сон. Ніби він пірнув у якесь велике гірське озеро, повне срібних пстругів. Хлопець плавав під водою за ними, але форелі виривались від нього, іноді вислизали вже із кінчиків пальців і — шусть! — поміж каміння, поміж кущі й валуни.
Тю-у-у! — згадав роздратований рибалка. Як він не здогадався використати чарівну коробочку! Він підпливав би до них і брав би рукою, трьома пальцями, отак, як зривають квіти.
Тік швидко стрибнув на берег по коробочку. Але не знайшов її! Вона зникла! Він подивився сюди-туди й побачив її під великим гидким раком. Як його зігнати з коробочки? І він почав бомбардувати його камінням. І рак, захищаючись боксерськими рукавицями та середньовічним щитом, подався до виямка, який одразу відкрився, й заховався в ньому.
Тік швиденько схопив коробочку, сховав її на грудях — і знов до озера. Було видно, повсюди розлилося гарне біле світло, хоч сонце ще не зійшло! Як же це так? І лиш коли занурився у воду, побачив далеко позад себе — і як це він може бачити, що робиться позад нього? — перший промінь сліпучого сонця. Вода була така холодна, що хлопчина здригнувся…
Тік розплющив очі, але не побачив нічого, ніби осліп. Ніде ані промінчика світла. Морок, суцільний морок! Приснилося… Може, десь там, надворі, зорі всіяли небо й пробуджують усі подихи землі. Але хлопчина не знав нічого. Звідки йому знати? Хто йому скаже? Для нього й досі була опівнічна пора! І йому спала на думку страхітлива ідея.
Тік обережно засвітив ліхтарик, прикривши промінь рукою. Залишилася тонесенька смужка світла, яку він спрямував на один із рюкзаків. Нечутними рухами розв’язав його й дістав велику білу скатертину. Не довго думаючи й не вагаючись, він прорізав у двох місцях полотно ножиком, з яким ніколи не розлучався. Потім загорнувся в полотно, прилаштувавши отвори якраз навпроти очей. Готово! Єдине його засмучувало: адже він не може бачити й трішки сам налякатися привида, в якого щойно перетворився. Ото жаль, що нема дзеркала!
Привиденя без шуму, як і годиться таким з’явам, рушило вгору по течії до одного з поворотів тунелю, де хлопчина по дорозі сюди набачив товстий зрізаний сталагміт, збитий, мабуть, сталактитом, який колись упав, а зараз від нього не залишилось і сліду. Йому треба туди: на вершину зрізаної колони. Господи! Ото будуть пики у всіх! А як у них цокотітимуть зуби!
Тік діловито видерся на сталагміт, зручніше вмостив ноги на шершавому диску й почекав кілька хвилин… Тільки б зараз, гаряче благав малюк, тільки б зараз не почали діяти чари коробочки. Вперше він був радий, принаймні то не погано, що він не знає чарівного слова.
Тої миті, коли він засвітив ліхтарика, позад нього почувся шум: хтось ішов сюди, хлюпаючи по воді. Вухо його вже звикло в печері до таких шумів. Він злякано оглянувся й побачив… побачив привида, що наближався до
