У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Коли я поміщав свої гроші в золотопромислові/ компанію “Щира довіра”, я знав, що кладу їх у надійне місце. Тепер, одержавши від вашої довіреної особи чек, за яким мені до копійки сплачується все, що я вклав у справу, я можу сказати одне: хай благословить вас Бог, містере Квотермейне!”

Я взяв другого листа, третього, четвертого. Скрізь було приблизно одне й те саме.

Нічого не розуміючи, я вийшов на ґанок, де натрапив на Ханса, що тримав у руках листа, якого він попросив мене прочитати йому.

Лист був від відомого місцевого нотаріуса.

“Посилаючи вам,

— писав він, —

від імені Аллана Квотермейна, есквайра, чек на шістсот п’ятдесят фунтів — така сума стоїть на вашому рахунку в книгах золотопромислової компанії “Щира довіра”, ми маємо честь просити вас підписати і повернути нам розписку”.

І до листа долучався чек на шістсот п’ятдесят фунтів!

Я пояснив Хансові, в чому справа, і додав:

— Ти одержав свої гроші назад, але я не посилав їх і не знаю, звідки вони.

— Це гроші, баасе? — запитав Ханс, підозріло розглядаючи чек. — Це дуже схоже на той папір, за який я заплатив гроші.

Я знову пояснив Хансові значення чека.

— Добре, — сказав він, — хай баас заховає цей папір у себе, інакше мені захочеться купити джину.

— Ні, — заперечив я, — ти маєш викупити свою ферму або купити собі нову. Тепер тобі немає чого йти зі мною до країни кенда.

Ханс на хвилину замислився, потім рішуче взяв чек і хотів розірвати його. Я ледве встиг стримати його.

— Якщо баас хоче прогнати мене через цей папір, я зроблю його малим і проковтну.

— Ти старий дурень, — сказав я, відбираючи у нього чек.

Нашу розмову перервала поява Саммі, мого колишнього кухаря, який урочисто почав дякувати. Я поспіхом утік, але біля воріт зіткнувся з новим акціонером, за яким ішло ще двоє. Я врятувався від них у своїй кімнаті, де серед купи одержаних листів побачив ще одного. Механічно взяв і пробіг його очима. Він слово в слово повторював листа, одержаного Хансом, тільки замість “містер Ханс Готтентот” стояло моє ім’я, і доданий до нього чек на тисячу п’ятсот фунтів, — суму, яку я вклав у справу.

Я все зрозумів.

Очевидно, феєю, яка обернула наші нічого не варті шери на банківські білети, був не хто інший, як лорд Регнолль.

Тоді я швидко розшукав його й урочисто оголосив, що в мене нагальна потреба з ним поговорити.

— Мій друже, якщо ви дозволите мені називати вас так, — весело відповів мені лорд Регнолль, — мені не було складно зробити так, бо вся сума, витрачена на це, менша за мій щомісячний прибуток. Мені надто хотілося, щоб ви, вирушаючи в нашу небезпечну подорож, були вільні від будь-яких грошових турбот. Я прошу вас більше не згадувати про такі дурниці. Дивіться на це, як на примху багатої людини.

— Мені важко погодитися з вами, лорде Регнолле, — сказав я.

— А пригадайте, Квотермейне, як ви вчинили з виграними двомастами п’ятдесятьма фунтами, які мали для вас у сто разів більше значення. Але, щоб не порушувати більше цього питання, я прошу вас вважати ці гроші подарунком, сплаченим вам наперед за участь у ризикованій експедиції.

Після цього ми почали обговорювати деталі нашої подорожі. Витрати тепер не мали значення, і нам можна було вибирати будь-який шлях.

Не зупинившись ні на жодному, я відкрив вікно і свиснув. За хвилину до кімнати ввійшов Ханс. Він усівся навпочіпки трохи осторонь. Я запропонував йому тютюну, він набив ним свою люльку і закурив. Потім я розповів Хансові про наші ускладнення у виборі шляху в Землю кенда.

Він вислухав мене уважно, потім попросив маленьку скляночку джину і, спорожнивши її одним ковтком, сказав:

— Я гадаю, баасе, що не слід іти через Кільву, де нам можуть трапитися работоргівці, які схочуть помститися нам за урок, одержаний ними останнього разу. Шлях через країну зулусів довгий, але вільніший, бо ім’я Макумазана добре там відоме. Не треба брати з собою багато людей. Потрібно взяти тільки два вози і кілька погоничів, яких можна завжди відправити назад, коли вони не будуть потрібні. Із