У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

Після цього ми довго розмовляли. Кишені наші були порожні і вирішити питання, як податися в мандри, було вельми важко, а то й зовсім неможливо.

Цієї ночі Ханс був у мене, точніше, в моєму саду, не наважуючись іти до міста. Він побоювався арешту за бійку з білою людиною. Проте той не порушував справи, будучи, мабуть, надто п’яним, аби пригадати, хто його зіштовхнув у канаву.

Наступного ранку ми відновили обговорення всіх можливих способів, як нам за допомогою засобів, що були в нашому розпорядженні, дістатися до країни, де живе народ кенда. Така довга і повна непередбачених випадковостей експедиція потребувала великих витрат. А де взяти грошей?

Нарешті, я вирішив їхати удвох із Хансом у супроводі тільки двох зулуських мисливців, прихопивши із собою всього один запряжений волами віз для необхідних речей і запасів.

Із таким легким спорядженням ми розраховували пробратися через Землю зулусів до міста Беза, столиці мазиту, де ми були впевнені, що нас зустрінуть якнайпривітніше. Потім, якщо ми навіть не потрапимо до країни кенда, нам випаде нагода вбити певну кількість слонів у диких місцях, що лежать за Землею зулусів. Під час нашої розмови я почув гарматний постріл, що сповіщав про прибуття в гавань англійського поштового пароплава.

Я сів написати кілька ділових листів стосовно злощасної компанії “Щирої довіри”. За деякий час у вікні з’явилася фізіономія Ханса, який оголосив, що на дорозі стоять двоє “дуже вродливих незнайомих баасів”, які шукають мене.

“Акціонери нашої компанії”, — подумав я, приготувавшись вийти через задні двері.

— Якщо вони прийдуть сюди, скажи їм, Хансе, що мене немає вдома. Скажи, що я виїхав сьогодні вранці.

Я вийшов із будинку через задні двері. Мені було сумно, що я, Аллан Квотермейн, дійшов до того, що змушений ховатися від людей.

Раптом у мені заговорила гордість. Чого мені соромитися? Я маю повне право дивитися всім просто в очі. Я вирішив повернутися і, обійшовши свій маленький будиночок, зупинився біля живої огорожі з гранатових дерев, що відділяла мої володіння від дороги.

— Ікона21, — почув я протяжний голос кафра.

— Нам потрібно знати, де живе великий білий мисливець, — говорив голос, що здався мені знайомим.

— Ікона, — повторив кафр.

— Чи не пригадаєте ви, як його місцеве ім’я? — запитав інший, теж знайомий мені голос.

— Великий мисливець Хікомазані, — з тріумфом сказав перший голос і миттєво в моїй пам’яті виник прекрасний Регнолль-Кестль і його мешканці.

— Містер Саведж! — прошепотів я. — Як він потрапив сюди?

— Ну ось, — сказав другий голос, — ваш чорний приятель тепер остаточно збитий з пантелику. Я говорив вам найняти білого провідника. Це позбавило б нас від маси ускладнень.

— Я вважав це зайвим, ваша ясновельможносте, оскільки ми подорожуємо інкогніто.

— Нам недовго вдасться зберегти інкогніто, якщо ви постійно називатимете мене вашою ясновельможністю. Тут, за цими деревами є будинок; підіть і запитайте, де…

— Здрастуйте, лорде Регноллю! Як поживаєте, містере Саведже? Ви шукаєте мене? Я дуже радий вас бачити, — сказав я, виходячи з-за дерев.

— Так, Квотермейне, — радісно відповів лорд Регнолль, — щоб відвідати вас, я проїхав сім тияч верст і, дякувати Богу, мені пощастило знайти вас. Я боявся, що ви де-небудь у центрі Африки, де нам важко було б відшукати вас.

Поки він говорив, я розглядав їх обох. Від часу нашої зустрічі Саведж майже зовсім не змінився, але лорд Регнолль дуже змінився. В його очах з’явилася якась тінь. Біля уст утворилася особлива складка. На його красивому обличчі відбивалося страждання.

— За тиждень ви вже не застали б мене, — зауважив я, потискуючи їм руки.

Ми ввійшли до будинку.

— Якраз час снідати, — продовжував я, — і, на щастя, у мене є хороша тріска і нога дикої кози. Ще два набори, бой