У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард
— А все-таки слід спробувати, — відповів я на це.
— Запитайте у нього, чи є там змії? — сказав Саведж.
— Так, Бено! Так, Півню в пір’ї орла! — відповів Бабемба. — Я чув, що у білих кенда є храм, який охороняє така змія, якої немає ніде в усьому світі.
— Тоді, — зауважив Саведж, — цей храм не належить до тих, де я молитимуся.
На жаль! Він не підозрював, що на нього чекало.
Потім постало питання про носіїв. Після деякого вагання Баусі II тільки з великої прихильності до нас згодився дати нам своїх людей, узявши з нас урочисту обіцянку відпустити їх, дійшовши до пустелі, “щоб вони уникли нашої долі”.
За чотири дні ми вирушили в супроводі ста двадцяти носіїв на чолі із самим Бабембою, який заявив, що хоче останнім бачити нас живими на цьому світі.
Напередодні Ханс залишив Бабембі свій заповіт, “як роблять білі люди”, стосовно шестисот п’ятдесяти фунтів, покладених на зберігання в дурбанському банку.
За годину до того, як ми пішли з міста Беза, я почув плач і стогін, що долітав із міського майдану. Вийшовши дізнатися в чому справа, я зустрів близько сотні жінок, обсипаних попелом, які вітали мене тужливим співом. За ними стояла майже вся решта населення міста.
Ханс пояснив мені, що вони співають пісню смерті, щоб попередити небо про наше швидке прибуття туди.
Зізнаюся, все це вельми дратувало мене.
Отже, ми знову вирушили в путь, і за місяць пройшли повз велике озеро, де розташований острів (якщо то був острів), на якому жили понго.
Потім ми весь час йшли на північ шляхом, відомим Бабембі, потім малонаселеною країною, мешканці якої не знали землеробства навіть у найпервіснішій його формі.
Пройшовши ще миль сто, ми бачили лише кочівників, низькорослих бушменів, які живуть винятково полюванням за допомогою отруєних стріл.
Якось вони напали на нас і вбили двох мазиту своїми стрілами, проти отрути яких немає ніяких засобів. При цьому Саведж виявив дивну хоробрість. Він вискочив із-за прикриття і, промазавши з обох стволів на відстані п’яти ярдів у бушмена, схопив його та притягнув до нас. Полонений виявився чимось на зразок вождя.
Ханс, знаючи трохи бушменську, сказав йому, що якщо нас не перестануть турбувати, ми повісимо його. Бушмен щось закричав своїм товаришам, після чого нам дали спокій.
Пройшовши землі бушменів, ми відпустили нашого полоненого.
Поступово місцевість ставала все безпліднішою, позбавленою будь-якого населення і, нарешті, ми дійшли до справжньої пустелі.
Недалеко від краю цієї неосяжної пустки була оаза з джерелом.
Далі йти було неможливо, оскільки мазиту навідріз відмовилися супроводжувати нас у пустелі. Не знаючи, що робити, ми отаборилися в оазі і чекали.
Навколишні місця виявилися просто раєм для мисливців. Вони рясніли великою й дрібною дичиною, що вдень паслася на багатій соковитій траві на краю пустелі, а вечорами приходила до джерела на водопій. Серед інших тварин траплялися слони в такій великій кількості, що я сподівався, у випадку, якщо неможливо буде продовжувати нашу подорож, добути за короткий час багато слонової кістки.
Слони абсолютно не лякалися людей і підпускали до себе на дуже близьку відстань. Я вбив кількох, аби послати їхні бивні в подарунок королю мазиту. Навіть Саведж застрелив одного слона (прицілившись у іншого) на відстані п’яти кроків.
Так минуло чотирнадцять днів. Нам набридла невизначеність, та й мазиту, харчуючись винятково м’ясом, скучили за рослинною їжею.
Ми влаштували нараду.
Старий Бабемба заявив, що не може довше тримати своїх людей, які наполягають на поверненні додому, і запитав нас, навіщо ми сидимо тут, “як каміння”.
Я відповів, що ми чекаємо провідників, яких нам обіцяли знайомі кенда.
На це Бабемба заперечив, що кенда, наскільки йому відомо, живуть за сотні миль звідси і що вони ніяк не можуть знати про наше перебування тут за відсутності сполучення через пустелю. Я попросив лорда Регнолля висловити свою думку, вказавши, що йти одним через пустелю означає йти на очевидну смерть, а зворотний шлях нездійсненний без допомоги мазиту.
