У серці Африки, або Пригоди Аллана Квотермейна - Генрі Райдер Хаґґард

— Будь ласка, один, сер. Я поснідаю потім, — збентежено сказав Саведж.

— Ну, ці церемонії в Африці доведеться залишити, — пробурмотів я, проте далі не наполягав. Для Ханса і кількох інших тубільців, які дивилися на нас у відкрите вікно, вигляд поважного мажордома, який шанобливо стояв за нашими кріслами і розливав простий джин із таким виглядом, неначе це було дороге вино, — був цікавим видовищем.

Поснідавши, ми вийшли на веранду покурити, залишивши Саведжа їсти наодинці.

Потім Саведжа послали на митницю по речі, і ми з лордом Регноллем залишилися вдвох.

— Скажіть, що привело вас до Африки? — запитав я.

— Нещастя, — відповів лорд Регнолль.

— Невже ваша дружина померла?

— Не знаю. Принаймні вона втрачена для мене.

— Одного разу вона вже була близька до цього.

— Так, коли ви врятували її. О, якби ви були з нами, Квотермейне! Тоді, мабуть, нічого не сталося б. Вісімнадцять місяців ми були щасливі, як можуть бути щасливі смертні. У нас була чарівна дитина. Часто дружина говорила, що наше велике щастя навіть лякає її. Якось я був на полюванні, а вона зібралася відвідати Скрупів, які нещодавно повінчалися. Вирушила вона без кучера в маленькій колясці, запряженій поні, взявши з собою годувальницю з дитиною.

Кінь був сумирний, як вівця. Проїжджаючи містечко, що лежало поблизу Регнолль-Кестля, вони зустріли мандрівний звіринець, що переїздив на нове місце. Попереду звіринця йшов величезний слон, який, як я дізнався згодом, був поганої вдачі і не терпів, коли йому їхали назустріч. Вигляд коляски або, мабуть, червоної мантильї, яка була на моїй дружині, розлютив тварину; вона підняла хобота і голосно затрубила. Переляканий кінь сахнувся вбік, але коляску не перекинув і нікому шкоди не заподіяв. Тоді, — тут лорд Регнолль зробив паузу, — диявол в образі цього слона простягнув свого хобота, вихопив дитину з рук годувальниці і кинув його високо в повітря. Потім тріумфуюче затрубив хоботом і продовжував свій шлях, не завдавши ні моїй дружині, ні годувальниці ніякої шкоди. За містом він збісився і був застрелений.

— Який жах, — прошепотів я.

— Далі було ще гірше. Втрата дитини так вразила мою дружину, що вона збожеволіла. Годинами вона сиділа усміхаючись і перебираючи червоне каміння, подароване їй Харутом і Марутом. Часом зверталася вона до дитини, неначе вона була біля неї. О, Квотермейне! Як важко було на неї дивитися! Я робив усе, що міг. Її оглядали найкращі лікарі Англії, але марно. Залишалася тільки надія, що хвороба пройде так само раптово, як і з’явилася. Лікарі говорили, що зміна місця може добре на неї вплинути і, зокрема, радили Єгипет. Одного разу вранці дружина запитала мене як абсолютно здорова людина:

— Джордже! Коли ж ми поїдемо до Єгипту? Їдьмо швидше!

Ці слова зміцнили надію у лікарів; вони оголосили, що це вказує на повернення у моєї дружини інтересу до життя і переконували мене не суперечити їй. Ми вирушили до Єгипту в супроводі леді Лонгден. У Каїрі я найняв великий пароплав із добірним екіпажем, і під охороною чотирьох солдатів ми подорожували Нілом. Упродовж майже місяця плавання, на превелику свою радість, я помітив, що у дружини поступово з’являлися ознаки повернення розуму. Вона виявляла велику цікавість до стародавньої скульптури і храмів, про які багато читала, коли була здоровою. Одного разу, за кілька днів до катастрофи, вона вказала мені на зображення Ізіди та Горуса і сказала:

— Подивися, Джордже, ось свята мати і святе дитя, — і вклонилася йому.

У день перед катастрофою моя дружина була незвичайно спокійною. Вона весь час сиділа на палубі, милуючись прибережним храмом, висіченим у скелі, зі статуями, які неначе охороняли його. Потім вона дивилася на простерту перед її очима пустелю, де на своїх верблюдах проїздили араби.

Послухавши суданських співаків, ми вирушили спати раніше звичайного, оскільки цього вечора не було місяця. Дружина розташувалася зі своєю матір’ю у великій каюті на кормі. Моя каюта була поряд їхньої по один бік, а з протилежного була каюта доглядальниці. Екіпаж і варта влаштувалися на носі. З пароплава на берег було перекинуто трап, на якому стояв вартовий. Уночі задув хамсин23, але я не чув його, заснувши дуже міцно, як і всі інші, і як, мабуть, вартовий. Удосвіта мене розбудив переляканий голос леді Лонгден, яка стояла біля дверей моєї каюти і питала, чи не знаю я, де Місяць. Виявилося, що моя дружина вже давно пішла з каюти. Ми обшукали весь пароплав, але вона зникла безслідно. Я передав справу до рук єгипетської поліції, почалися енергійні розшуки, та вони не змогли нічого знайти. Тоді з’явилося припущення, що моя дружина впала у воду і потонула, а тіло її понесло швидкою течією Нілу. В цьому була переконана й єгипетська поліція, яка, незважаючи на обіцяну мною винагороду в тисячу фунтів за знайдення хоча б тіла моєї дружини, відмовилася від подальших пошуків.